Адміністратор крізь скляні двері дивиться на Голландчика, що стоїть на тротуарі.
— Кузен, так?
Я кладу перед ним на стійку два долари.
— Буду дуже вдячна.
Пучками пальців адміністратор бере гроші зі стійки.
Я махаю Голландчикові, він відчиняє двері, кивком вітається з адміністратором і йде за мною до ліфта.
У дивному, затіненому світлі мого маленького номера Голландчик знімає ремінь та сорочку й вішає їх на спинку єдиного стільця. Він простягається на ліжку в майці і штанях, спиною до стіни, і я притуляюся до нього, відчуваючи, як його тіло охоплює моє. Я відчуваю на шиї його тепле дихання, на талії — його долоню. Якусь мить я думаю, чи він мене поцілує. Мені хочеться, щоб поцілував.
— Як так може бути? — бурмоче він. — Це неможливо. І все одно я про це мріяв. А ти?
Я не знаю, що сказати. Я ніколи не наважувалася мріяти, що ще колись його побачу. Зі свого досвіду я знаю, що коли втрачаєш когось дорогого, то це назавжди.
— Якою була найкраща подія у твоєму житті за останні десять років? — питаю я.
— Оця зустріч з тобою.
Усміхаючись, я легенько штовхаю його в груди.
— А крім цього.
— Наше знайомство.
Ми обидва сміємося.
— Крім цього.
— Гм-м, крім цього. — Він замислюється, торкаючись губами мого плеча. — Чи було ще щось, окрім цього?
Він притискає мене до себе, його долоня лягає на моє стегно. І хоч я ніколи нічого такого не робила — майже ніколи не бувала з чоловіками наодинці, не кажучи вже про чоловіків без сорочки, — я не нервуюся. Коли він мене цілує, я відзиваюся всім тілом.
Згодом він каже:
— Напевно, найкращим було зрозуміти, що мені добре вдається грати на піаніно. Я був такою порожньою людиною. Зовсім не мав упевненості у собі. Гра на піаніно дала мені місце у світі. І… я міг це робити, коли був розлючений, засмучений чи навіть щасливий. Так я виражав свої почуття, коли навіть не знав, що маю їх. — Він злегка сміється. — Звучить безглуздо, так?
— Ні.
— А в тебе? Яка подія для тебе була найкраща?
Я не знаю, чому поставила йому це питання, бо ж сама не маю на нього відповіді. Я вмощуюся так, щоб сидіти в голові вузького ліжка, підгорнувши під себе ноги. Доки Голландчик переміщається так, щоб сидіти, притулившись до стіни, з іншого краю, з мене ллються слова. Я розповідаю йому про свою самотність і недоїдання в Бернів, принижене животіння у Ґротів. Розповідаю, яка я вдячна Нілсенам і якою нікчемною часом почуваюся з ними.
Голландчик розповідає, що сталося з ним після того, як він пішов із зали засідань. Життя з тою фермерською родиною справдило його найгірші побоювання. Вони змусили його спати на клунку з сіном у сараї й били, якщо він скаржився. Він зламав ребра під час пригоди на сінокосі, й вони не викликали лікаря. Він прожив із ними три місяці й нарешті втік, коли якогось ранку фермер розбудив його ударами, бо в курник заліз єнот. Зболений, змучений голодом, з глистами й запаленням ока, він зомлів дорогою в місто. Його відвезла в лікарню добросерда вдова.
Але фермер переконав інстанції, що Голландчик був малолітній злочинець і що йому потрібна тверда рука, й Голландчика повернули. Він втікав іще двічі — вдруге під час заметілі, коли якимось дивом не замерз на смерть. Йому трапилася мотузка для білизни на подвір’ї в сусіда, і це врятувало йому життя. Знайшовши його у своєму сараї наступного ранку, сусід домовився з фермером і виміняв Голландчика на свиню.
— На свиню? — перепитую я.
— Я певний, що, на його погляд, він ще й виграв. Свиня була величезна.
Цей фермер, удівець на ім’я Карл Мейнард, чиї син і донька були дорослі, давав йому роботу по господарству, але й відсилав до школи. І коли Голландчик виявив цікавість до запиленого піаніно, на якому любила грати покійна дружина вдівця, той запросив майстра його налаштувати й знайшов учителя, що приїжджав на ферму вчити Голландчика музики.
Коли йому виповнилося вісімнадцять, Голландчик переїхав у Міннеаполіс, де брався за будь-яку роботу, що потрапляла під руку, і грав у гуртах і барах.
— Мейнард хотів, щоб я узяв на себе ферму, але я знав, що не створений для цього, — говорить він. — Правду кажучи, я був радий мати вміння, яким міг заробляти. І жити самостійно. Це таке полегшення — бути дорослим.
Я не думала про це так, але він має слушність — це полегшення.
Він простягає руку й торкається мого хрестика.
— Ти й досі його носиш.
— Це дає мені віру.
— У що саме?
— Напевно, в Бога. Ні, не знаю. У виживання.
Коли світло починає просочуватися крізь темряву за вікном, близько п’ятої ранку, він каже мені, що має грати на орга`ні в єпископальній церкві на Баннер-стріт під час служби, яка починається о восьмій.