— Хочеш залишитися до того часу? — питаю я.
— А тобі хочеться, щоб я залишився?
— Як ти думаєш?
Він простягається біля стіни й притискає мене до себе, ще раз огортаючи моє тіло своїм, обіймаючи мене за талію. Коли я лежу поруч нього, дихаючи з ним у такт, я точно помічаю момент, коли він засинає. Я вдихаю мускусний аромат його лосьйону після гоління, слабкий запах олії для волосся. Беру за руку й переплітаю його пальці зі своїми, думаючи про вирішальні події, що привели мене до нього. Якби я не наважилася на цю мандрівку. Якби я не була голодна. Якби Річард повів нас в інший бар… У цю гру можна грати багатьма способами. Проте я не можу позбутися думки, що все, що мені довелося пережити, привело до цього. Якби мене не вибрали Берни, я не потрапила б до Ґротів і не познайомилася б з міс Ларсен. Якби міс Ларсен не привела мене до місіс Мерфі, я ніколи не потрапила б до Нілсенів. Якби я не жила з Нілсенами й не вчилася в коледжі з Ліл та Ем, я не поїхала б у Міннеаполіс провести там цей вечір, і, напевно, більше ніколи не побачила б Голландчика.
Усе моє життя здавалося мені випадковістю. Випадкові епізоди втрат і знайомств. Натомість оцей один уперше здається долею.
— Отож? — вимогливо питає Ліл. — Що було?
Ми повертаємося в Геммінгфорд, Ем розтягнулася й стогне на задньому сидінні, з чорними окулярами на обличчі. Її лице має зеленкуватий відтінок.
Я сповнена рішучості нічого не розказувати.
— Нічого. А що у вас?
— Не змінюйте тему, шановна, — каже Ліл. — Власне, а звідки ти знаєш того хлопця?
Я вже думала про те, що відповісти.
— Він кілька разів заходив до магазину.
Ліл не вірить мені.
— Що йому робити в Геммінгфорді?
— Він продає піаніно.
— Гм, — відповідає вона, явно все ще не вірячи. — Що ж, здається, ви заприязнилися.
Я знизую плечима.
— Він досить приємний.
— До речі, скільки заробляють музиканти? — питає Ем із заднього сидіння.
Мені хочеться сказати їй замовкнути. Натомість я глибоко вдихаю й безтурботно кажу:
— Хтозна? Яка різниця, я ж не збираюся за нього заміж.
Через десять місяців, повторивши цей діалог перед двома десятками гостей у підвалі лютеранської церкви Милості Божої, Ліл підносить свій келих і виголошує тост:
— За Вівіан та Люка Мейнардів. Хай вони завжди удвох грають гарну музику.
Геммінгфорд, штат Міннесота, 1940–1943 роки
У присутності інших людей я називаю його Люком, але для мене він завжди буде Голландчиком. Він називає мене Вів — за його словами, це звучить трохи як Ніїв.
Ми вирішуємо, що житимемо в Геммінгфорді, щоб я могла керувати магазином. Орендуємо невеличкий будиночок у провулку за кілька кварталів від Нілсенів, з чотирма кімнатами на першому поверсі й однією на другому. Випадково — можливо, з невеликою допомогою від місіс Нілсен, яка, напевно, щось шепнула директорові на зборах клубу «Ротарі», — геммінгфордська школа шукає вчителя музики. Також Голландчик не кидає свої виступи на вихідні в «Ґранд-готелі», в Міннеаполісі, і я їжджу з ним у п’ятницю та суботу вечеряти й послухати, як він грає. Тепер у неділю він грає на орга`ні в лютеранській церкві Милості Божої, замінивши незграбного органіста, якого переконали вийти на пенсію.
Коли я сказала місіс Нілсен, що Голландчик мені освідчився, вона нахмурилася.
— Я думала, ти й слухати не хочеш про шлюб. Тобі тільки двадцять. А як же навчання?
— А що таке? — спитала я. — Це ж обручка, а не кайданки.
— Більшість чоловіків хочуть, щоб їхні дружини були вдома.
Коли я переказала цю розмову Голландчикові, він розсміявся.
— Звісно, ти довчишся. Податкове законодавство таке складне!
Більших протилежностей за нас із Голландчиком не придумаєш. Я практична й розсудлива, він імпульсивний і відкритий. Я звикла прокидатися до сходу сонця, він тягне мене назад у ліжко. Він взагалі не розуміє математики, тож, окрім ведення бухгалтерського обліку в магазині, я стежу за нашими рахунками й сплачую податки. До зустрічі з ним я могла порахувати, скільки разів пила щось алкогольне, на пальцях однієї руки, йому ж подобається випивати по коктейлю щовечора, він каже, що це його розслабляє й мене теж розслабить. Він уміє поводитися з молотком і гвіздками, чого навчився, живучи на фермах, але часто залишає справу незакінченою — другі віконні рами стоять у кутку, доки надворі сипле сніг, дірявий кран випотрошений, запчастини розсипані підлогою.