Четвертина хлопців з мого класу стають добровольцями. А коли починається набір, дедалі більше юнаків збираються й відбувають. Мені шкода хлопців з плоскостопістю, гострою астмою чи частковою глухотою, які, провівши товаришів, безцільно бродять у магазині поміж полиць. Вбрані в цивільне, вони мають заблуканий вигляд.
А от Голландчик не поспішає кидатися за іншими. «Хай по мене прийдуть», — каже він. Мені не хочеться вірити, що його викличуть, — хай там як, а він працює вчителем, він потрібен у школі. Але незабаром стає зрозуміло, що це лише справа часу.
Того дня, коли Голландчик їде до форту Снеллінг в окрузі Ганнепін, щоб пройти початковий військовий вишкіл, я знімаю хрестика на ланцюжку зі своєї шиї, загортаю в шматок фетра й кладу йому в нагрудну кишеню.
— Тепер з тобою буде частина мене, — кажу я.
— Я боронитиму її ціною свого життя, — відповідає він.
Листи, якими ми обмінюємося, сповнені надії, жаги та невиразного відчуття важливості місії американських військ. І ступенями його готовності: Голландчик пройшов медичний огляд й здобув високу оцінку на перевірці рівня технічних здібностей. На підставі цих результатів його взяли у військово-морські сили на заміну загиблим у Пірл-Гарборі. Незабаром його відправляють потягом у Сан-Дієго проходити вишкіл технічних фахівців.
А тоді, через шість тижнів після його від’їзду, коли я пишу йому, що вагітна, Голландчик відповідає, що він на сьомому небі від щастя. «Думка про моє дитя, що росте в тобі, допоможе мені пережити найважчі дні, — пише він. — Просто розуміння того, що нарешті в мене є сім’я, яка чекає на мене, дає мені ще більше рішучості виконати свій обов’язок і повернутися додому».
Я весь час втомлена і страждаю від постійної нудоти. Мені хотілося б не вставати з ліжка, але знаю, що краще бути зайнятою. Місіс Нілсен пропонує мені переїхати назад до них. Вона каже, що дбатиме про мене й годуватиме мене, вони непокояться, що я стала занадто худа. Але мені хочеться жити самій. Мені вже двадцять два, я звикла жити як доросла.
Минають тижні. Я ще ніколи не бувала такою зайнятою: працюю допізна в магазині, вечорами займаюся благодійністю, влаштовую акції зі збирання брухту й організовую відправлення для Червоного Хреста. Але мене й на хвилину не полишає тихий гул страху. Де він зараз, що він робить?
У своїх листах до Голландчика я стараюся не розповідати про погане самопочуття, про незмінну нудоту, яка, за словами лікаря, означає, що дитина добре розвивається. Натомість я розповідаю про ковдру для малюка, над якою працюю, розповідаю, як вирізаю викрійку спочатку з газети, а тоді з тонкого шмергелевого паперу, який пристає до тканини. Я вибрала візерунок, що скидається на плетиво кошика, з п’ятьма смужками тканини вздовж країв. Ковдра яскрава: з жовтого, синього, персикового й рожевого ситцю, з білуватими трикутниками посередині кожного квадрата. Жінки з клубу швачок місіс Мерфі — для якого я залишаюся наймолодшою учасницею й почесною донькою; вони радіють кожній великій події в моєму житті — особливо дбайливо над нею працюють, зшиваючи клаптики винятково дрібними стібками.
Голландчик проходить свій вишкіл технічних фахівців і курси з роботи на злітній палубі авіаносця, і після місяця перебування в Сан-Дієго він дізнається, що скоро його відправлять на фронт. Враховуючи його підготовленість і безвихідну ситуацію з японцями, він думає, що потрапить у центральну частину Тихого океану допомагати силам союзників у тому регіоні, але точно ніхто не знає.
Неочікуваний напад, майстерність і потужність — ось, що треба, кажуть військово-морські сили своїм солдатам, щоб перемогти у війні.
Тихий океан. Бірма. Китай. Для мене це лише географічні назви. Я беру одну з карт світу, які ми продаємо в магазині, міцно скрученими, в тубусах, і розгортаю її на прилавку. Мій палець ковзає з міста Янгона, що біля узбережжя, до Мандалаю, темнішого гірського регіону далі на північ. Я була готова до Європи, навіть до найдальших її місць, Росії чи Сибіру, але центральна частина Тихого океану? Це так далеко — з іншого боку світу, — що мені важко навіть собі уявити. Я йду до бібліотеки й викладаю на стіл книжки: географічні дослідження, історію Далекого Сходу, журнали про мандрівки. Я дізнаюся, що Бірма — це найбільша країна Південно-Східної Азії, що вона межує з Індією, Китаєм та Таїландом. Це регіон, де буває дощовий сезон, річний рівень опадів у прибережних зонах досягає п’яти метрів, середня температура в таких регіонах близько тридцяти двох градусів. Третина її периметра — це узбережжя. Письменник Джордж Орвелл написав роман «Дні у Бірмі» й кілька есеїв про своє життя там. Прочитавши їх, я тільки й розумію, що Бірма так далеко від Міннесоти, як це взагалі можливо.