Подальші кілька тижнів кожен день перетікає у наступний, життя тихе й напружене. Я слухаю радіо, прочісую «Тріб’юн», з тривогою чекаю на пошту й проковтую листи від Голландчика, коли вони надходять, — чи з ним усе гаразд? чи добре харчується, чи здоровий? — розбираю кожне слово, шукаючи відтінки й нюанси, наче написані ним речення — це код, який я можу розшифрувати. Я підношу кожен синій тонесенький лист до носа й нюхаю. Він теж тримав у руках цей папір. Проводжу пальцем по літерах. Це його рука писала кожне слово.
Голландчик і його побратими чекають на наказ. Остання муштра на палубах у темряві, підготування матроських валіз, кожен кут заповнений, і кожна річ на своєму місці, від продовольства до боєприпасів. У Сан-Дієго спекотно, але їх попередили, що там, куди їх відправлять, буде гірше, майже нестерпно. «Я ніколи не звикну до спеки, — пише він. — Мені бракує прохолодних вечорів, прогулянок по вулиці з тобою за руку. Мені бракує навіть бісового снігу. Ніколи не думав, що це скажу». Але понад усе, каже він, йому бракує мене. Блиску мого рудого волосся на сонці. Веснянок на носі. Моїх карих очей. Дитини, що росте в моєму лоні. «Напевно, в тебе вже великий живіт, — пише він. — Я можу лише уявляти, яка ти на вигляд».
Тепер вони на авіаносці у Вірджинії. Це остання записка, яку він відправить перед відплиттям; він віддасть її священикові, що зайшов на борт їх благословити. «Палуба завдовжки двісті п’ятдесят із гаком метрів, — пише він. — Наша форма має сім різних кольорів на позначення наших робіт. А що я технік з обслуговування й ремонту, то мій комбінезон, куртка й шлем брудно-зелені, кольору перевареного горошку». Я уявляю, як він стоїть на платформі посеред води, як його гарне світле волосся приховане тьмяним шоломом.
Упродовж наступних трьох місяців я отримую кількадесят листів, іноді по два в той самий день, залежно від того, звідки їх відправлено. Голландчик розказує мені про прозу життя на борту: як його найкращий друг, з яким він познайомився ще на початковому тренуванні, ще один хлопець із Міннесоти на ім’я Джим Дейлі, навчив його грати в покер і тепер вони проводять довгі години в каютах за нескінченною грою з побратимами. Він розказує про роботу, про те, як важливо виконувати статут і який важкий і незручний шолом, як він починає звикати до гуркоту літаків, що злітають і приземляються. Він розказує про морську хворобу й спеку. Жодного разу не згадує про битви чи збиті літаки. Я не знаю, чи це через те, що йому заборонено, чи він не хоче мене лякати.
«Я люблю тебе, — пише він знову й знову. — Я не можу жити без тебе. Я рахую хвилини до того, як тебе побачу».
Слова, що він вживає, — це фрази з популярних пісень та віршів, які друкують у газетах. Слова, що їх вживаю я, не менш шаблонні. Я замислююся над аркушами, намагаючись висловити те, що в мене на серці. Але виходять лише ті самі слова, в тій самій послідовності, і я сподіваюся, що глибина почуттів, які ховаються за ними, надає їм ваги й цінності. Я люблю тебе. Мені тебе бракує. Будь обережний. Бережи себе.
Геммінгфорд, штат Міннесота, 1943 рік
Якогось ранку в середу, о десятій, коли я вже провела годину в магазині, переглянувши спочатку звіти в підсобці, а тепер проходячись уздовж кожної полиці, щоб упевнитися, що вони акуратні, що міні-вітрини правильно облаштовані, я стою біля полиці вглибині, перебудовую маленьку піраміду з кремів для обличчя «Джергенс», яка наїхала на стосик мила «Айворі», коли чую, як містер Нілсен питає: «Чим можу допомогти?» дивним напруженим голосом. А тоді різко: «Віоло».
Я не припиняю роботи, хоча серце шалено б’ється в грудях. Містер Нілсен рідко називає дружину на ім’я. Я продовжую будувати пірамідку з кремів: п’ять унизу, потім чотири, три, два, одна баночка згори. Я ставлю решту на полиці за вітриною. Кладу на місце впале мило. Закінчивши, стою біля полиці й чекаю. До мене долинає перешіптування. За якусь мить місіс Нілсен гукає: «Вівіан! Ти там?»