— Наразі там є деякі труднощі, — відказує Моллі.
— Що це означає?
— Звичний порядок… порушений, — каже Вівіан. — Я щиро рада прихистити її у вільній кімнаті на якийсь час.
— А як же школа?
— Авжеж, вона ходитиме до школи. У чому тут проблема?
— Це дуже… добросердно з вашого боку, Віві, але, напевно, інституції…
— Про все домовлено. Вона живе зі мною, — відрубує Вівіан. — Що мені робити з усіма цими кімнатами? Відкрити готель?
Кімната Моллі на другому поверсі, з видом на океан, углибині довгого коридору з протилежного боку будинку від кімнати Вівіан. У вікні Молліної ванної, що теж виходить на океан, легка бавовняна завіска безперервно танцює на вітрі, хилиться то до шибки, то назад, тягнеться до раковини, наче за нею ховається привітна примара.
«Коли востаннє хтось спав у цій кімнаті?» — подумки питає себе Моллі. Багато, багато років тому.
Її майно, усе, що вона привезла з собою від Тібодів, займає заледве три полиці в шафі. Вівіан наполягає, щоб вона взяла антикварний столик зі зсувною кришкою з вітальні й поставила у кімнаті з іншого боку від спальні, щоб мати змогу готуватися до випускних іспитів. Який сенс обмежуватися однією кімнатою, коли перед тобою стільки варіантів?
Варіанти. Вона може спати з відчиненими дверима, вільно ходити будинком, іти й приходити, не перебуваючи під пильним наглядом невсипущого ока. Вона й не знала, як сильно на неї всі ці роки впливав потік осуду і критики, мовчазної й висловленої. Як наче вона ходила по канату, намагаючись не втратити рівновагу, а тепер уперше ступила на тверду землю.
Спрюс-Гарбор, штат Мен, 2011 рік
— Ти маєш цілком нормальний вигляд, — каже соціальна працівниця Лорі, коли Моллі приходить до хімічної лабораторії на їхню двотижневу зустріч. — Спочатку зникло кільце з носа. Тепер — фарбовані пасма. Що далі — спортивна куртка?
— Фе, я радше накладу на себе руки.
На обличчі Лорі з’являється її тхоряча усмішка.
— Не поспішайте радіти, — додає Моллі. — Ви ще не бачили моє нове тату.
— Не може бути.
Моллі подобається залишати Лорі в невіданні, тож вона просто знизує плечима. Може бути, а може й ні.
Лорі хитає головою.
— Перегляньмо твої папери.
Моллі простягає їй свої форми звіту про відпрацювання громадських робіт, старанно заповнені й датовані, а також таблицю із зазначенням годин, з необхідними підписами.
Лорі переглядає папери.
— Чудово. А таблицю хто склав?
— А як ви думаєте?
— Справді? — Лорі випинає нижню губу і шкрябає щось на шапці форми. — Тож ти закінчила?
— Що саме?
Лорі насмішкувато дивиться на неї.
— Наводити лад на горищі. Хіба ти не це мала робити?
Точно. Наводити лад на горищі.
На горищі таки наведено лад. Кожнісінька річ була витягнута з кожнісінької коробки й обговорена. Деякі речі принесено вниз, а ті, що вже неможливо врятувати, викинуто геть. Це правда, що більшість із них повернулися в коробки й досі на горищі. Але тепер постільна білизна акуратно складена; крихкі предмети дбайливо обгорнуті. Моллі позбулася коробок нестандартного розміру чи форми, а також тих, що вже зіпсувалися, й замінила їх на нові товстостінні картонні коробки, однаково квадратні. На кожній тепер є напис із місцем і датою, поставлений чорним маркером, і всі вони акуратно складені в хронологічному порядку під дахом. Там тепер навіть є як ходити.
— Так, це закінчено.
— Багато можна встигнути за п’ятдесят годин, так?
Моллі киває. Ви навіть не уявляєте, думає вона.
Лорі розгортає теку на столі перед нею.
— Отож погляньмо… вчитель залишив записку.
Раптово стривожившись, Моллі нахиляється вперед. От чорт, що цього разу?
Лорі злегка піднімає аркуша, читаючи написане.
— Якийсь містер Рід. Соціальні науки. Каже, ти виконала його завдання… «Проект про переправлення». Що це таке?
— Просто доповідь, — відповідає вона обережно.
— Гм… ти записала інтерв’ю з дев’яносторічною вдовою… це та пані, в якої ти відпрацьовувала години, так?
— Вона дещо мені розказала. Нічого такого.
— Ну, містер Рід іншої думки. Він каже, що ти перевищила очікування. Він номінує тебе на якусь нагороду.
— Що?
— На національному конкурсі робіт з історії. Ти про це не знала?
Ні, вона про це не знала. Містер Рід навіть ще не повернув їм роботи. Вона хитає головою.
— Що ж, тепер знаєш. — Лорі складає руки на грудях і відкидається на спинку стільця. — Захопливо, еге ж?