Моллі почувається так, наче в неї сяє шкіра, наче її облили теплим медом. Вона відчуває, як на її обличчі з’являється широка усмішка, й має докладати зусиль, щоб зберігати спокій. Вона примушує себе знизати плечима.
— Та я напевно її не отримаю.
— Може, й ні, — погоджується Лорі. — Але, як кажуть на церемонії «Оскар», бути номінованим — це честь.
— Хай не брешуть.
Лорі всміхається, і Моллі, не спроможна стриматися, всміхається у відповідь.
— Я пишаюся тобою, Моллі. Ти робиш успіхи.
— Ви просто раді, що я не в колонії. Вам би це зарахували за провал, так?
— Так. Втратила б премію.
— Довелося б продати свій «лексус».
— Ага. Уникай неприємностей, добре?
— Постараюся, — каже Моллі. — Нічого не обіцяю. Ви ж не хочете, щоб ваша робота стала занадто нудна?
— До цього ще далеко, — заспокоює Лорі.
У будинку все працює мов годинник. Террі й далі притримується свого розпорядку, а Моллі долучається там, де може, — завантажує прання, розвішує випране на шворці, смажить овочі або готує інші здебільшого овочеві обіди для Вівіан, яка, здається, не проти додаткових витрат і відсутності живих створінь у меню.
Після деяких пристосувань Джек поліпшив своє ставлення до того, що Моллі тепер живе у Вівіан. По-перше, тепер вони можуть бачитися без осудливих поглядів Діни. По-друге, сюди приємно приходити. Вечорами вони сидять на ґанку в старих плетених кріслах Вівіан і споглядають, як небо стає рожеве, лавандове й червоне, як кольори течуть у їхній бік через бухту — неймовірна жива акварель.
Якогось дня, шокуючи і дивуючи всіх, крім Моллі, Вівіан оголошує, що хоче купити комп’ютер. Джек телефонує до постачальника телефонних послуг, щоб дізнатися, як встановити в будинку вай-фай, а тоді береться за пошук модема й бездротового маршрутизатора. Обговоривши різноманітні варіанти, Вівіан — що, як усім відомо, ніколи не торкалася електронної клавіатури, — вирішує замовити такий самий матовий сріблястий тринадцятидюймовий лептоп, як у Моллі. Насправді вона й не знає, що буде на ньому робити — хіба що знаходити інформацію й, може, читати «Нью-Йорк таймс».
Доки Вівіан зазирає з-над її плеча, Моллі відкриває сайт, заходить на свою сторінку: клац, клац, номер кредитки, адреса, клац, гаразд, безплатне доставлення?
— Коли його привезуть?
— Погляньмо… від п’яти до десяти робочих днів. Може, трішки пізніше.
— А можна скоріше?
— Звісно. Але це трохи більше коштуватиме.
— На скільки більше?
— Ну, за двадцять три долари його привезуть за день чи два.
— Напевно, в моєму віці немає сенсу чекати, правда ж?
Щойно привозять лептоп, цей гладенький квадратний космічний корабель із сяйливим екраном, Моллі допомагає Вівіан його налаштувати. Вона додає в закладки сторінку «Нью-Йорк таймс» та «Американської асоціації пенсіонерів» (чом би й ні?) й реєструє для неї електронну пошту (DalyViv@gmail.com), хоча їй важко уявити, що Вівіан нею користуватиметься. Вона показує Вівіан, як відкрити огляд функцій комп’ютера, який та сумлінно переглядає, у процесі сама себе перевіряючи: «Ох, так ось воно що. Просто натискаєш кнопку — ох! Ясно. Сенсорна панель. Де тут сенсорна панель? От я дурко, ось же вона».
Вівіан швидко вчиться. Незабаром лише кількома швидкими змахами руки вона відкриває цілу громаду колишніх пасажирів сирітських потягів та їхніх нащадків. Близько сотні з двохсот тисяч дітей, що побували на таких потягах, іще живі. Про них є книжки й статті в газетах, вистави та присвячені їм події. У Конкордії, штат Канзас, працює Національний музей сирітських потягів. Він має вебсайт із розповідями від колишніх маленьких пасажирів, фотографії та сторінку з «Популярними запитаннями». («Популярні запитання? — дивується Вівіан. — Популярні серед кого?») Існує група, що називається «Пасажири сирітських потягів із Нью-Йорка»; небагато й досі живих колишніх пасажирів та їхні численні нащадки щороку з’їжджаються в місто Літтл-Фолс, що в Міннесоті. Товариство допомоги дітям і притулок міста Нью-Йорка мають вебсайти з посиланнями на джерела інформації та архіви. Крім цього, розвинувся цілий напрям досліджень життя предків — дочки та сини літають у Нью-Йорк, тримаючи в руках пам’ятні альбоми, відшукуючи договори про опіку, фотографії, свідоцтва про народження.
З допомогою Моллі Вівіан реєструється в інтернет-книгарні й замовляє книжки. Вийшли десятки дитячих розповідей про потяги, але по-справжньому її цікавлять документи, артефакти, самостійно видані розповіді, кожна з яких — свідчення, сповідь. Багато таких історій, виявляє вона, мають подібну траєкторію: «Отака жахлива подія сталася зі мною й отака, і я опинився на потязі, а потім оця жахлива подія сталася, а потім оця, але я виріс і став поважним, законослухняним громадянином; я знайшов кохання, я мав дітей та онуків, словом, прожив щасливе життя, життя, яке було можливе тільки тому, що я став сиротою, чи через те, що мене покинули й відправили в Канзас, Міннесоту чи Оклахому на потязі. Я ні на що це не проміняв би».