— Отож, така наша людська природа — вірити, що все, що відбувається, стається з якоїсь причини, шукати хоч уривки сенсу навіть у найгірших життєвих епізодах? — питає Моллі, коли Вівіан читає деякі з цих оповідей уголос.
— Це, безсумнівно, придасться, — відповідає Вівіан. Вона сидить в одному кріслі з лептопом на колінах, переглядаючи розповіді з канзаських архівів, а Моллі — в іншому, читаючи книжки з бібліотеки Вівіан. Вона вже подолала «Олівера Твіста» й заглиблена в «Девіда Коперфілда», коли Вівіан зойкає.
Моллі підіймає очі, стривожившись. Вона ніколи не чула такого звуку від Вівіан.
— Що сталося?
— Здається… — бурмоче Вівіан, її обличчя стає синювате в білому світлі екрана, доки вона двома пальцями проводить по сенсорній панелі. — Здається, я щойно знайшла Карміна. Того хлопчика з потяга. — Вона забирає комп’ютера зі своїх колін і дає його Моллі.
Сторінка називається «Кармін Лютен — Міннесота — 1929 рік».
— Батьки не змінили його ім’я?
— Судячи з усього — ні, — каже Вівіан. — Глянь, ось та жінка, що забрала його в мене з рук того дня. — Вона вказує на екран скривленим пальцем, підштовхуючи Моллі гортати вниз. — Тут написано, що в нього було щасливе дитинство. Вони називали його Кармом.
Моллі читає далі: Кармові, вочевидь, пощастило. Він виріс у Парк-Рапідсі. Одружився з дівчиною, з якою почав зустрічатися ще в школі, став комівояжером, як і його батько. Вона розглядає фотографії, на одній із яких він зі своїми новими батьками, точно такими, як описала Вівіан, — матір, струнка й симпатична, батько високий і худий, пухкенький Кармін із темним кучерявим волоссям і косими очима примостився між ними. Є фотографія з його весілля: очі виправлені, на носі окуляри, широко всміхається поруч круглощокої темноволосої дівчини, доки вони удвох розрізають багатоярусний білий торт, а потім іще одна, на якій він, голомозий та усміхнений, обіймає свою повнішу, але ще впізнавану дружину. Згідно з написом, це фото зроблене на святкуванні їхньої п’ятдесятої річниці шлюбу.
Оповідь про Карміна написав його син, який явно провів багато досліджень, навіть з’їздив у Нью-Йорк прочесати записи Товариства допомоги дітям. Цей чоловік дізнався, що рідна мати Карміна, яка щойно приїхала з Італії, померла під час пологів, а батько, що бідував, покинув його. Кармін, згідно з постскриптумом, тихо помер у віці сімдесяти чотирьох років у Парк-Рапідсі.
— Я рада дізнатися, що Кармін прожив щасливе життя, — говорить Вівіан. — Мені від цього тепліє на серці.
Моллі заходить на фейсбук і набирає в пошуку ім’я Кармінового сина, Карміна Лютера-молодшого. Є лише одна людина з таким іменем. Вона клацає на його фотоальбом і повертає лептоп Вівіан.
— Я можу зареєструвати для вас сторінку, якщо хочете. Тоді ви зможете попроситися до нього в друзі або написати повідомлення.
Вівіан вглядається в фотографії Кармінового сина з його дружиною й онуками з недавньої мандрівки — біля замку Гаррі Поттера, на атракціоні, поряд із Мікі Маусом.
— Святий Боже. Я до цього не готова. Але… — Вона дивиться на Моллі. — Тобі це добре вдається, правда ж?
— Що саме?
— Знаходити людей. Ти знайшла свою матір. І Мейсі. А тепер оце.
— Он ви про що. Та ні, я просто набираю кілька слів…
— Я думала про те, що ти тоді сказала, — перебиває вона. — Про ідею знайти дитину, яку я віддала. Я нікому про це не казала, але всі ці роки, які прожила в Геммінгфорді, щоразу, коли я бачила світловолосу дівчинку її віку, в мене тенькало серце. Я відчайдушно хотіла дізнатися, ким вона стала. Але вважала, що не маю права. А тепер я думаю… Я думаю, що, може, мені варто спробувати її знайти. — Вона дивиться Моллі в очі. Її обличчя відкрите, повне жаги. — Якщо я вирішу, що готова до цього, ти мені допоможеш?
Спрюс-Гарбор, штат Мен, 2011 рік
Телефон дзвонить і дзвонить у просторому будинку, кілька слухавок у різних кімнатах виграють різні мелодії.
— Террі? — пронизливо звучить голос Вівіан. — Террі, ви могли б відповісти?
Моллі, що сидить навпроти Вівіан у вітальні, опускає на підлогу книжку й підводиться.