— Здається, це десь тут.
— Я шукаю його, Віві! — гукає Террі з іншої кімнати. — Телефон десь там?
— Може бути, — каже Вівіан, озираючись навкруги. — Мені важко сказати.
Вівіан сидить у своєму улюбленому кріслі, вицвілому червоному, з високою спинкою, що найближче до вікна, з відкритим лептопом на колінах і чашкою чаю в руках. У школі знову день підвищення кваліфікації вчителів, тож Моллі готується до іспитів. Хоч уже середина ранку, вікна закриті портьєрами; для Вівіан десь до одинадцятої години відблиск від екрана занадто сильний.
Забігає Террі, бурмочучи наполовину собі під ніс, наполовину до присутніх у кімнаті.
— Хай йому грець, ось чому я люблю стаціонарні телефони, не варто було дозволяти Джекові вмовити нас на бездротові. Присягаюся… ох, ось де він. — Вона витягає слухавку з-за диванної подушки. — Алло! — Вона замовкає, поклавши руку на стегно. — Так, це дім місіс Дейлі. Дозволите спитати, хто телефонує?
Вона прикладає слухавку до грудей.
— Відомство реєстрації всиновлень, — каже вона гучним шепотом.
Вівіан махає їй підійти й бере слухавку. Прокашлюється.
— Говорить Вівіан Дейлі.
Моллі й Террі нахиляються ближче.
— Так, надсилала. Ага. Так. О, справді? — Вона закриває мікрофон слухавки долонею. — Якась людина з такими даними, як я подала, вже робила запит. — Моллі чути голос жінки з того боку слухавки, металеву мелодію. — Повторіть, будь ласка. — Вівіан знову прикладає телефон до вуха й нахиляє голову, слухаючи відповідь. — Чотирнадцять років тому, — говорить вона Моллі й Террі.
— Чотирнадцять років тому! — вигукує Террі.
Якихось десять днів тому, трохи покопавшись в Інтернеті, Моллі знайшла збережену копію записів служби реєстрації всиновлень, звузивши пошук до однієї, з найвищим рейтингом. Сайт, описаний як платформа, що поєднує людей, які хочуть встановити контакт зі своїми «найближчими біологічними родичами», здавався солідним і відкритим — це неприбуткова організація, що надає послуги безкоштовно. Моллі надіслала посилання на форму заявки самій собі й роздрукувала її в школі, щоб Вівіан могла заповнити. Лише дві сторінки: назва міста, лікарні, опікунської установи. На пошті Моллі зробила копію свідоцтва про народження, яке Вівіан усі ці роки тримала в невеличкій коробочці в себе під ліжком. У свідоцтві вказане ім’я — Мей, — яким Вівіан назвала свою доньку. А потім вона поклала форми та копію в конверт, адресований агенції, й відправила, щиросердо не очікуючи отримати відповідь у найближчі тижні чи місяці, а то й, може, взагалі колись.
— Чи є в мене ручка? — бурмоче Вівіан, озираючись. — Чи є в мене ручка?
Моллі кидається на кухню й обшукує шухляду з усяким мотлохом, витягає жменю письмового приладдя, а тоді шкрябає на першому-ліпшому папірці, яким виявилася газета, щоб знайти щось, у чому ще є чорнило. Вона приносить синю ручку й газету у вітальню.
— Так, так. Гаразд. Так, підходить, — мовить Вівіан. — А як це написати по буквах? — Поклавши газету на круглого столика поруч зі своїм кріслом, вона записує ім’я, номер телефона та електронну адресу на білому полі, заплутавшись з @. — Дякую. Так, дякую. — Примружено дивлячись на слухавку, вона натискає кнопку закінчення дзвінка.
Террі підходить до вікон і розсуває штори, закріплюючи їх з кожного боку. Світло, що ллється в кімнату, сліпуче й яскраве.
— Заради Бога, я тепер нічого не бачу, — свариться Вівіан, затуляючи екран долонею.
— Ой, вибачте! Закрити назад?
— Та нехай. — Вівіан стуляє лептоп. Вона дивиться на газету так, наче цифри, які вона на ній написала, — це якийсь код.
— Тож що ви дізналися? — питає Моллі.
— Її звати Сара Даннел. — Вівіан підводить погляд. — Вона живе в місті Фарго, штат Північна Дакота.
— Північна Дакота? Вони певні, що ви родичі?
— Сказали, що певні. В агенції кілька разів перевірили записи про народження. Вона народилася в той самий день, у тій самій лікарні. — Голос Вівіан тремтить. — Вона була названа Мей.
— О Боже мій. — Моллі торкається коліна Вівіан. — Це вона.
Вівіан кладе руки на коліна.
— Це вона.
— Це так захопливо!
— Це страшно, — каже Вівіан.
— То що далі?
— Ну, напевно, телефонний дзвінок. Або лист. У мене є адреса її електронної пошти. — Вона піднімає газету.
Моллі нахиляється вперед.
— З чого ви хочете почати?
— Не знаю.
— Подзвонити швидше.
— Це може її збентежити.
— Вона довго на це чекала.