І раптом хід думок Олеся обірвався, наче хтось зненацька вхопив юнака за плече і спинив його. Наміри Сивого Капітана, його мета… А що знає про це Олесь? Боротьба проти кліки Фернандеса, помста фалангістам — це не мета, це скоріше можна назвати шляхом до якоїсь мети. Ну, скажімо, Капітан знищить Фернандеса і його поплічників. Гаразд. А тоді? Що тоді, коли Сивий Капітан помститься?.. Так, так, він помститься, це напевно, інакше не може бути. Але що тоді?..
Мимоволі у вухах Олеся знов прозвучали дивні, сповнені якогось погрозливого змісту слова, що їх Сивий Капітан твердо і самовпевнено промовив тоді, перед знищенням "Сан-Себастіана": "Я, володар техніки, людина, яка не боїться нікого і нічого… єдиний, хто має право наказувати всім…"
Хіба не дають ці слова якоїсь відповіді? О ні, такого не може бути! Сивий Капітан сказав їх у запалі, вражений жорстокими вчинками ворога, який готувався вже розтрощити «Люцифер» артилерійським вогнем. У тих словах не можна шукати відповіді на запитання про наміри й мету Капітана. І все ж таки…
Чиясь рука легко торкнулася плеча Олеся. Юнак рвучко обернувся. То була Марта, яка тихо увійшла до каюти. Вродливе її обличчя було сумне, великі очі дивилися схвильовано, наче тим поглядом дівчина шукала в Олеся захисту.
— Що сталося, Марто?
— Нічого не сталося, Алексо. Мені страшно… я боюся…
— Чого страшно, Марто? — здивовано подивився на неї юнак. — Що тебе лякає? На "Люцифері" нема чого боятися, останні події блискуче довели це!
— Не те, Алексо, зовсім не те…
— А що ж тоді?
Марта озирнулась, наче хотіла переконатися, що її ніхто, крім Олеся, не чує. І тихо, майже пошепки сказала:
— Я боюся Капітана…
— Що?.. — навіть розгубився трохи від несподіванки юнак. — Що ти верзеш, Марто? Боятися Капітана, який так добре ставиться до нас обох?.. Боятися людини, яка вирішила допомогти твоєму батькові, визволити його з в’язниці… ні, ти щось плутаєш, Марто!
Дівчина схилила голову. В усій її постаті з безпорадно опущеними руками було щось таке зворушливе, що в Олеся стиснулося серце: бідолашна Марта, з нею щось не гаразд, треба допомогти їй, але перед тим потрібно з’ясувати, що ж саме її турбує.
— Слухай, Марто, — розсудливо почав Олесь, — розкажи мені, в чому справа. Щось трапилося? Може, Капітан був чимось роздратований і гримнув на тебе? Та кажи ж нарешті! Чим він тебе так перелякав, що ти й слова вимовити не можеш? Я не розумію.
Марта підвела на нього сумний, докірливий погляд.
— Я бачу, що ти й справді нічого не розумієш, — мовила вона.
— Так поясни тоді мені! Що трапилося? І що тебе перелякало?
— Нічого не трапилося, я тобі вже казала. І ніщо мене не перелякало, я не з таких. Тобі вже час знати це.
Дійсно, важко мати справу з дівчатами! Щойно в Марти був такий кволий, зворушливий вигляд — і одразу на тобі! Говорить так, начебто Олесь завинив, докоряє, немов образилась…
А Марта вже вела далі, не чекаючи на запитання:
— Так, Капітан обіцяв визволити мого батька, і я йому дуже вдячна за це. І ставиться він до мене добре, хіба я заперечую? Не в тому річ, Алексо.
— А в чому ж тоді?
— У ньому самому є щось таке, чого я боюся. Щось страшне. Не знаю… ну, як тобі пояснити, Алексо, коли ти не розумієш цього, не розумієш, правда?
Вона тоскно дивилася на Олеся, пальці її нервово перебирали носову хусточку. Юнакові дуже хотілося заспокоїти Марту. Але що міг він відповісти, коли й справді все це було для нього незрозумілим? Тому він тільки сказав, як міг, най-лагідніше:
— Марто, мила, краще ти просто поділися зі мною своїми думками. Ну, от, розкажи все-все, що ти думаєш.
— Не знаю, чи зумію, Алексо, — тихо мовила дівчина. — Але мені так хочеться, щоб ти зрозумів… бо з ким же мені ще поділитися тут?.. — Вона несміливо знов підвела погляд на Олеся, стурбований, сповнений щирого прохання погляд її вологих темних очей.
— Слухаю, Марто, люба, слухаю тебе! — вихопилося в юнака. — Ну, кажи, що ти знайшла такого страшного в Капітані?
— Ні, я почну не з цього, Алексо, так мені буде легше. От візьми Валенто: я знаю, що він добре ставиться до мене…
— А Капітан хіба погано? — обурено перебив її Олесь.