— Та не поспішай, дай сказати. Коли Валенто щось говорить, то я знаю, відчуваю, що це в нього йде від душі. Від хорошої, доброї душі людини, яка любить і мене, і тебе, й інших своїх товаришів, і я знаю, певна, що на його руку завжди можу обіпертися, можу довіритися йому всім серцем; не розмірковуючи, це зважуючи. Хіба не так, Алексо?
— Так, звичайно. А ти хочеш сказати, що Капітан інший? Не бачу в цьому нічого дивного. Бо й на нього і ти, і я можемо сміливо покластися, він мужній і благородний. Тільки Капітан не такий простий, як Валенто, він незрівнянно складніший. Хіба ж ти не чула, скільки йому довелося перенести за своє життя? Тому він і став загартований, твердий, як сталь…
— Ні, ні, ти помиляєшся, — палко перебила юнака Марта. — Це правда, що Капітан багато пережив. Але хіба мало пережив Валенто? Ти ж це знаєш.
— Знаю, — похмуро погодився Олесь. Він наче знов почув проникливий голос Валенто Клаудо, що розповідав йому про долю розстріляних іберійських патріотів.
— Справа не в тому, хто скільки пережив, — наполегливо вела далі дівчина, — а в тому, яка в людини душа. Один може дуже багато пережити і вистраждати, але все одно він добре ставитиметься до людей, любитиме їх. А інший…
Вона замовкла, збираючись з думками.
— Що інший?
І раптом Марта заговорила тихо, майже пошепки, наче сама боялася своїх слів:
— Алексо, Капітан не любить людей! Він гордий, самовпевнений, холодний. І жорстокий! Для нього на світі є тільки одне: те, що він вирішив…
— А що він вирішив, на твою думку?
— Помста — і ще… не знаю! Звідки мені знати? Хіба його можна зрозуміти? Але він, як той гравець у шахи…
— При чому тут шахи? — здивувався Олесь.
— Я, мабуть, дуже дурна, Алексо. Але завжди, коли я дивилася, як грають у шахи, мені було шкода пішаків і інших фігур…
— Та що ти верзеш? Як так шкода?
— Ну зрозумій трошки, Алексо! Гравець хоче виграти партію, він хоче завдати мат противникові. І коли він надумав, як це зробити, тоді він безжалісно віддасть і пішаків, і інші фігури, і навіть королеву, аби за рахунок цього дати мат. Але ж пішаки й інші шахові фігури — дерев’яні, вони не відчувають того, що їх життям гравець розпоряджається отак безжалісно. А коли б вони були живі? Що тоді?
— Он як ти міркуєш, — задумливо мовив Олесь. — Живі пішаки… гм… і гравець, що розпоряджається їхньою долею… — Здається, юнак починав розуміти, що мала на увазі Марта. А вона продовжувала так само палко:
— Так і Капітан. Він веде свою гру. Він прагне помститись… як, я не знаю. Мабуть, жорстоко. А люди навколо нього — все одно, що пішаки в складній грі. Він ставиться до них зверхньо, йому вони ніщо. Потрібні йому, — хай живуть. Зникла в них потреба, — він, не задумуючись, зніме їх з дошки… знищить, як отих людей на міноносці! А хіба вони були в чомусь винні? Просто вони заважали Капітанові, стали на його шляху… Коли б він любив людей, він не міг би так робити! І я боюся його, він страшний, Алексо!
Олесь мовчки здивовано поглядав на Марту. Ніколи він не думав, що ця завжди мовчазна й несмілива дівчина, весь світ якої, здавалося, обмежувався турботами про долю батька, може отак міркувати. Вона говорила, і щось нове, доти незнайоме поступово відкривалося перед юнаком. Немовби Марта примусила його побачити те, про що він сам не наважувався подумати; він відчував, що дівчина водночас, хоч, мабуть, і не бажаючи цього, виявила якісь його власні потаємні, ще й досі не ясні для нього самого думки, тривожні, плутані. Ці думки краще всього було б відкинути геть, бо вони були важкими, неприємними, змушували далі й далі заглиблюватися в них, згадувати про те, що так спокійно і впевнено говорив тоді їм Фредо Вікторе. Але Олесь не міг позбутися їх, ба, раз прийшовши, ті тривожні думки не лишали його, мабуть, саме тому, що в якійсь неясній, неусвідомленій формі вони вже існували і раніше в глибинах його душі.
— Ти мовчиш, Алексо?.. А я так сподівалася, що ти зрозумієш мене, що мені буде легше, коли я поділюся з тобою всім цим…
Лагідний, ніжний голос дівчини звучав ще тихіше, ніж раніше. Сумні очі шукали в обличчі юнака співчуття, допомоги. Що сказати їй, як підбадьорити, як втішити, коли й самому Олесеві так тривожно, коли Марта пробудила в ньому давні неясні сумніви?..
— Ти мовчиш, Алексо? — повторила вже зовсім пошепки Марта, ніби остаточно втрачаючи надію. — Ти лишаєш мене отак?..
— Ні, Марто, ні! — вигукнув Олесь. Він схопив вузеньку руку дівчини, одразу відчувши, як похололи її тонкі пальці. — Ні, Марто, я не мовчу! Я не лишаю тебе — і не залишу ніколи! Як ти могла подумати таке? Я розумію тебе, і ми будемо з тобою разом… і я зроблю все, все, що від мене залежатиме, щоб ти… щоб ми з тобою… ну ж, Марто, не треба плакати, все буде гаразд, дай мені руку, посміхнися трошки, Марто… отак, іще трошки, іще!.. Бач, наскільки краще, коли ти посміхаєшся?..