Тепер Олесь говорив тільки з Мартою. Дедалі більше часу проводили вони разом. Дівчина охоче розповідала йому про своє життя, і Олесь слухав Марту з непослабним інтересом. Він і не помітив, з якого часу рішуче все, навіть найдрібніші деталі з життя дівчини почали глибоко цікавити його, так само, як кожен жест, кожна посмішка здавалися йому дорогими і близькими, сповненими якогось важливого змісту. Одне тільки засмучувало Олеся під час таких розмов: це те, що він не міг так само щиро і безпосередньо розповісти Марті про себе. Дівчина здивовано поглядала на юнака.
— Та невже ж ти й справді нічого не пам’ятаєш про своє минуле? Ну, спробуй згадай хоч що-небудь!
Проте непроникна пелена ще не спала з пам’яті Олеся. Тільки й лишилося згадки, що про поїзд, який кудись мчав на повному ходу… гуркотіння, чорне провалля і нічого більше…
І зараз, коли вони вдвох сиділи біля приймача в каюті Олеся, слухаючи одноманітні мелодії танцювальної музики, хлопець невтішно схилив голову на руки. Як важко усвідомлювати, що в тебе невідомим чином зникло минуле! Коли б він тільки знав, як пригадати його!..
А тут іще та дратівлива музика, що, здається, вся цілком складається з виючих труб та оглушливих барабанів, хрипких вигуків якоїсь несамовитої жінки і котячого виску пронизливих дудочок…
Раптом Олесь здригнувся. Що це? Що за дивна зміна?
В репродукторі зникло виття і барабанний гуркіт. Крізь сухе потріскування атмосферних розрядів звідкись, дуже здалеку, наче з якогось іншого світу, долинали м’які мелодійні звуки, ніжний передзвін. Ці лагідні звуки несли з собою щось рідне, до болю в серці знайоме: вони виринали один за одним, створюючи виразну мелодію, хоч і коротеньку, хоч і нескладну… і та мелодія раз у раз повторювалася, примушуючи серце солодко стискуватись водночас від туги і від радості… Та що це? Чому в грудях раптом стало так гаряче, чому в Марти схвильоване, сяюче обличчя, немов і вона відчуває те ж саме?
Пальці дівчини завмерли на ручці приймача, наче вона боялася необережним рухом сполохнути цю ніжну, ледве чутну мелодію, яку вигравали далекі срібні дзвіночки. Тихо-тихо, чи не самими губами Марта заговорила:
— Як приємно, Алексо, як ніжно звучить цей сигнал, правда? Я всього раз чи два в житті чула його, у Фредо Вікторе… бо це ж так далеко від нас і спіймати по радіо дуже важко… Алексо, ти ж знаєш цей сигнал? Дядя Фредо казав, що це уривок з якоїсь пісні, пісні про Москву і про Радянську країну, так, Алексо?..
По Москву? Про Радянську країну? Так, так, ось воно: "Широка країна моя рідна!.. Широка країна моя рідна!" Сигнал, позивні московської радіостанції!
— Москва! Рідна Москва!
Кісточки пальців, якими Олесь стискував край ліжка, побіліли від напруження. Москва!.. Він переводив широко розкриті очі з Марти на приймач, знов на Марту, хотів щось сказати, щось вигукнути — і не міг.
— Алексо! Що з тобою? Ти зблід! Тобі погано? Алексо! Та скажи, в чому річ!
Олесь насилу вимовив:
— Зажди… зажди, Марто… я зараз, зараз…
Щось велике, ще не усвідомлене, але таке велике й важливе, що закривало собою все інше, — поволі підіймалося з глибини душі Олеся. Воно заповнювало груди, воно нездоланною, могутньою хвилею заливало душу, груди, голову, яка немовби йшла обертом. Один за одним поставали ще неясні образи, картини. Вони напливали гарячими поштовхами, змішувалися, зникали — і знову виникали, дедалі ясніші, барвистіші… І водночас потроху зсувалася та важка, непроникна пелена, яка досі огортала чорною ковдрою те, що юнак марно намагався згадати. Світлі проблиски розривали ту пелену, як гостре яскраве проміння сонця прорізує іноді густі хмари. Пелена розступалася неохоче, вона одразу змикалася і зливалася знов, щойно пригасав ще нестійкий проблиск пам’яті. Але зате й проблисків ставало дедалі більше, вони краяли важку сіру пелену на шматки, розштовхували її, відкриваючи, немов ясне чисте небо, — широкі краєвиди і картини того, що Олесь уже відчаявся був згадати…
Радянська країна… рідне місто… залляті сонцем вулиці, якими він хлопчиськом повертається зі школи… прощання з батьком і матір’ю, коли він відпливав юнгою на теплоході… потиск батькової руки й короткі обійми, як і належить чоловікам… і сльози матері, її поцілунки, від яких було і трохи соромно, і невимовно приємно… плавання в далекі краї… напад фалангістського військового корабля… полон… концтабір… довге-довге чекання… від’їзд багатьох товаришів… і знов чекання… і нарешті — дозвіл приїхати на Батьківщину… поїзд… довгоноса людина в широкому пальті… гуркіт залізничної катастрофи… Валенто і Сивий Капітан…