Усе це пролинуло майже враз, обганяючи одне одне, заливаючи яскравим світлом минуле юнака, наче хтось крутнув електричний вимикач, і від цього зникла темрява, і стало видно все-все, хоч доторкнися рукою.
Олесь боявся поворухнутись: а що, коли раптом він знов усе забуде? Він обережно повернув голову ліворуч, праворуч, мов перевіряючи, чи міцно тримається в нього пам’ять, чи не зникає щось? І тоді він помітив, як тривожно дивиться на нього Марта. А, та й правда, адже вона не розуміє, що сталося!
— Марто, люба, все минуло! Я пам’ятаю! Все, чисто все пам’ятаю! До мене повернулася пам’ять!
Вродливе обличчя дівчини засяяло щирою радістю.
— Ти згадав, Алексо! Справді? І тепер тебе ніщо не мучитиме? Згадав, хто ти і що з тобою було раніше?
— Так, Марто, так! Усе знаю, все згадав. Я одужав, Марто!
— Та ти й не був хворий, Алексо, я ж тобі казала, тільки ти не вірив мені, що все буде гаразд!
— Ой Марто, як хороше! І яка ти розумна, яка гарна!
Він скочив і кинувся до дівчини. Схопив її в обійми і палко поцілував, вкладаючи в цей поцілунок усю свою безмірну радість. Марта зашарілася, вона соромливо пручалася, хоч очі, великі й блискучі, зраджували її і красномовно говорили про таку ж саму радість і хвилювання.
— Та зажди, зажди, Алексо! Та що ж ти робиш? Ну, стривай! Я ж тобі кажу, Алексо, — викрикувала вона, ледве переводячи подих.
Але Олесь не чув нічого і схаменувся тільки тоді, коли раптом почув здивований голос Валенто Клаудо:
— Оце так картина! Як я бачу, ти, юначе, часу не гаєш. Та й Марта теж — тиха-тиха, а бач, що воно виходить!
2. НЕ ЗАПИТУЙ МЕНЕ, ОЛЕСЮ
Тепер настала черга почервоніти й юнакові. Справді, якось воно вийшло трохи не так… Валенто Клаудо стояв біля дверей і похитував головою, поглядаючи то на Олеся, то на Марту, які почували себе дуже ніяково. Першою опанувала себе дівчина. Вона кинулася до механіка й обхопила його шию руками:
— Дядю Валенто, та ти ж зрозумій, що сталося! Алексо все згадав!
— Що згадав? — не зрозумів одразу Клаудо.
— Все про себе, що з ним раніше було. Ми слухали радіо, і раптом мені пощастило спіймати московські дзвоники, як вони відбивали мелодію… Алексо враз зблід, і я подумала, що він захворів… а він каже мені мовчати, а сам такий блідий і напружений… а потім усе й згадав, розумієш, дядю Валенто? І тоді ми обоє дуже зраділи… Ну, і тоді Алексо…
— Гм… — трошки недовірливо пробурмотів Клаудо, все ще запитливо поглядаючи на Олеся.
— Це правда, Валенто, — дивлячись йому просто у вічі, мовив юнак. — Я не знаю, як саме це сталося, але я згадав усе. І тепер ти, нарешті, повіриш мені, що я нічого не хотів від тебе ховати. Бо тепер я можу розповісти про себе все-все… все життя!
— Отак-таки зразу й згадав усе? — перепитав іще Валенто.
— Не знаю… може, і не одразу, а за кілька хвилин. Я не можу сказати, як це було. Але зараз ніби я ніколи нічого й не забував.
— Ну, тоді мені лишається тільки поздоровити тебе, Олесю, — широко посміхнувся чесний Валенто Клаудо. Він відкрив обійми: — Іди-но сюди, я теж розцілую тебе! Можливо, це тобі й не буде так приємно, як попередній поцілунок, але…
І він притиснув до себе юнака.
— А тепер розкажи мені, хоча б і коротенько, що ж саме ти згадав про себе? — спитав, відпускаючи Олеся, Валенто. Він сів на ліжко, уважно вдивляючись у схвильоване обличчя юнака.
Але як розповісти коротенько про ціле життя? Збиваючись, перестрибуючи з одного на інше, Олесь говорив про те, що згадувалося найпершим, що здавалося найважливішим. І хоч це була й дуже кострубата, незв’язна розповідь, обидва його слухачі, і Марта, і Валенто Клаудо, слухали, не пропускаючи жодного слова. Адже перед ними був тепер і той самий, і дещо інший Олесь. Той самий, бо він лишався звичним для них, безпосереднім, жвавим юнаком; інший — бо з його розуму спала пелена, яка заважала йому, пригнічувала. Олесь пам’ятав! Він пам’ятав усе-все, наче й не страждав ніколи від того чорного провалля в пам’яті!
Раптом юнак спинився. Він глянув на Марту, потім на Валенто Клаудо, трохи завагався і нарешті мовив:
— І як же мені хочеться додому! Ой, і сказати не можу! От коли не пам’ятав нічого, то було якось по-іншому. Здавалося, є десь дім, далеко-далеко… наче в тумані, невиразно. А зараз так ясно бачу любу мою Батьківщину, така вона мила моєму серцю, що аж стискається все всередині… І коли тільки мені пощастить її побачити?..