— Скажи, Валенто!
Обличчя Клаудо спохмурніло. Здавалося, що в ньому борються складні почуття. Нарешті він вимовив:
— Я знаю Капітана давно, хлопче. І знаю його серце… як і всі ми тут, на "Люцифері". А скільки часу знаєш його ти, щоб мати право не лише міркувати так про нього, а й засуджувати його?
Гіркота й біль бриніли в словах Валенто. Серце Олеся стислося: вперше він бачив доброго й щирого, завжди життєрадісного і бадьорого механіка таким непевним себе, вперше чув такий глибокий докір у тому, що він говорив. Кинути б усе, не засмучувати б більше цю хорошу, чесну людину… та ні, раз почавши, Олесь зобов’язаний не здаватися, а довести до кінця свої думки!
— Я не засуджую його, — твердо відповів юнак. — Я кажу тобі, Валенто, про те, що свого часу говорив нам з Мартою Фредо Вікторе. А ти ж сам казав, що Вікторе справжня людина, яка добре розбирається в усьому. І ти бачиш, що слова Фредо Вікторе справджуються… Капітан робить так, як і передбачав Вікторе. А ти сам, Валенто, хіба не бачиш цього?
Клаудо мовчки дивився на Олеся. Він помітно вагався, і це міг би прочитати на його обличчі кожен. Чесний і щирий Валенто не вмів приховувати своїх почуттів. Він шукав і не знаходив відповіді, тільки обличчя його дедалі більше хмурнішало. Наче з останньою надією, він перевів засмучений погляд на Марту. Але й дівчина дивилася на нього так само запитливо, як і Олесь. Тоді Клаудо безпорадно махнув рукою, важко повернувся і мовчки зробив крок до дверей каюти. Серце Олеся стугоніло: невже ж, невже Валенто так і піде, нічого не сказавши? Йому важко, дуже важко, бо ж слова його друзів, і Олеся, і Марти, глибоко вразили його… кинутися б до нього, втішити… та ні, не можна, не можна піддаватися почуттю! Справа надто серйозна!
І вже в самих дверях Валенто спинився. Тримаючись за ручку дверей, але ще не відчиняючи їх, він повернув голову до юнака й дівчини, що дивилися на нього, затамувавши подих. Сумно, з великою непідробною щирістю він мовив:
— Я не можу відповісти тобі, Олесю… Все це так несподівано для мене… Та скажу тобі, що я й сам багато чого не розумію. Але я вірю, як і завжди вірив: Капітан знає, що робить! Я звик до цього. Інакше не можу. А ще я хочу попросити тебе, Олесю… краще не запитуй мене про такі речі! Капітан зробить усе, що обіцяв, він допоможе, він врятує Педро Дорілью. Бо він — Капітан! А щодо іншого… не питай, Олесю! Особливо в такі хвилини, як зараз, коли ми маємо вирушити… вирушити в бій…
— У бій? — водночас вихопилося і в Олеся, і в Марти.
— Так. Хіба ви не знаєте, що кожен виїзд «Люцифера» тепер означає можливість жорстокого бою? Адже на нас полюють і жандармерія, і поліція, і військо… Хіба тут можна говорити про щось інше, щось зважувати, про щось сперечатися? Треба просто виконувати накази… поговоримо колись згодом, я обіцяю тобі це, Олесю…
Двері за ним зачинилися.
Марта розгублено дивилася на Олеся.
— Знов сутички, знову бій?.. — тихо мовила вона. І, не чекаючи відповіді, додала: — А йому ж так важко на душі, ти бачив, Алексо?
— Бачив, Марто. І за це я ще більше люблю його! Бо він чесна людина і відповів нам те, що справді думав…
Олесь спинився. В коридорі пролунав сигнальний дзвінок, який звичайно закликав команду «Люцифера» готуватися до відплиття. Ще кілька секунд — і величезне тіло машини здригнулося. Затремтіла підлога. «Люцифер» рушив з підземної бази, він занурювався у воду, щоб глибоким каналом вийти у відкрите море. А потім… хто міг сказати, що мав на думці Сивий Капітан, куди він вирішив скерувати «Люцифер», для якої мети?..
Марта тихо торкнулася руки Олеся. Голос її цього разу був особливо м’який, лагідний і рідний:
— Ти сказав, що тепер ще більше любиш дядю Валенто, Алексо?
— Сказав, бо так воно й є. А що?
— А я додам, що й я тепер ще більше люблю тебе, Алексо. Бо ти сміливий і рішучий… і сказав усе те, що думав… і що думаю я… і, якщо ти справді хочеш цього, тоді…
— Що тоді, Марто?
— Тоді ми справді будемо з тобою разом… бо доля зв’язала нас, і нам немає більше на кого покластися, немає кому більше звіритися… Так, Алексо?
— Так, Марто! — палко ствердив юнак.
Розділ шістнадцятий
1. ДІЮТЬ ЕЛЕКТРИЧНІ МІНИ
Справді, що ж саме вирішив зробити тепер Сивий Капітан? Можливо, щось про це міг знати Валенто Клаудо, як найближчий його помічник. Але Валенто мовчав. Його досі життєрадісне, енергійне обличчя, готове раніше першої-ліпшої миті освітитися веселою посмішкою, блиснути сніжно-білими зубами під тоненькою чорною смужкою акуратно підстрижених вусиків, тепер лишалося весь час зосередженим і похмурим.