Та й з чого б мав Валенто Клаудо посміхатися, коли, як він і сказав тоді Олесеві, «Люцифер» вирушив на нові жорстокі бої. Заради чого точилися вони, ті бої?
Таке запитання Олесь ставив собі не раз. Але відповісти на нього, звісно, не міг. Коли б Капітан мав на меті просто прорватися кудись у певне місце, скажімо за кордон, його дії були б іншими. Адже «Люцифер» не дотримувався якогось певного напряму, навпаки, він весь час змінював напрям свого пересування по країні, немов прагнучи не лишити жодного району її, де б люди не визнали його страшну силу. А може, це й стало тепер головним наміром Сивого Капітана?..
Адже ж сказав він тоді, перед знищенням міноносця "Сан-Себастіан", ті жорстокі слова:
"Я доведу, я на ділі покажу мою могутність, хоча б і ціною життя тих, хто опиняється на моєму шляху!"
Ернан Раміро сподівався, що його поява негайно ж змінить становище в країні. Він вважав, що дії «Люцифера», як факел, запалять серця людей і надихнуть їх на рішучу боротьбу проти фалангістів. Цього не сталося. І Раміро пояснював для себе це тільки одним: тим, що люди недооцінюють силу його «Люцифера» і, навпаки, продовжують переоцінювати силу фалангістів і їх поліції та жандармерії, особливо тепер, коли їх підтримували ще й військові частини. Ернан Раміро був ображений і розгніваний. Він вирішив, очевидно, і справді показати на ділі свою могутність. І діяв саме так.
"Люцифер" з’являвся в околицях столиці несподівано, мов блискавка, незважаючи на всю пильність і завбачливість жандармських і військових постів. Він з’являвся невідомо звідки, завдавав нищівного удару і зникав знов, наче провалювався в безвість, аж до нової своєї появи, до нового безжалісного удару. І шлях його, в якому не можна було знайти ніякого певного напряму, ніякої певної мети, був позначений руйнацією, пожежами й смертю.
Це відбувалося, наприклад, так.
Вартові бездоганно замаскованої артилерійської військової застави № 314 щойно змінилися. Вже сутеніло. Вартові зачекали, поки офіцер, що змінявся, передав командування заставою заступникові і, як і кожного разу, зайняли свої пости. Так було і вчора, й позавчора, і кілька днів тому. Чергування, яке, здавалося, було зовсім безглуздим, чергування в безлюдній місцевості, в неробстві, без розваг було дуже нудним для солдатів. Але на військовій службі треба виконувати те, що від тебе вимагає командування, і знати, що твої настрої і твої міркування нікого не цікавлять, за винятком хіба що найближчих товаришів, які нудяться не менше від тебе.
Офіцер, що змінявся, позіхаючи сказав своєму заступникові:
— Сподіваюсь, ви хоч книжку якусь узяли з собою? Страшенно нудно стільки часу нічого не робити!..
— А може, щось і трапиться? — заперечив той, бо в глибині душі сподівався, що саме йому пощастить взяти участь у якійсь важливій операції.
Перший офіцер кволо махнув рукою.
— Е ні, про це киньте й думати, друже, — мовив він. — Тут не може трапитися ніяких несподіванок. Адже наші пости, як вам відомо, розташовані ланцюгом і з’єднані телефонним зв’язком. Коли б щось сталося хоч за сотню кілометрів, ми одразу дізналися б по телефону. Ні, не ждіть. Бувайте здорові, до ранку!
І він вийшов, радий, що може зайнятися нарешті чимсь корисним, цікавішим, ніж безглузде вартування.
Нова зміна, як ми вже сказали, зайняла пости. Спостерігачі перевірили стан стереоскопічних труб і інших апаратів. Так, усе лишалося таким самим, як і раніше, під час попередньої зміни. Безлюдний шлях звивався і зникав на півночі за дальнім пагорком, а на півдні ховався у великому лісі, що ледве помітно маячив темно-синьою смужкою десь на самому обрії. Порожній і безлюдний шлях, яким після попереджень поліції ніхто не їздив, здавався особливо нудним і мертвим.
Батарея, яка мала завдання розстріляти «Люцифер» при першій же його появі, була добре замаскована, так уміло, що навіть досвідчений командир дивізіону ледве розпізнав її, та й то вже зовсім наблизившись до неї. Два старі, обскубані стоги сіна, що незграбно стирчали трохи осторонь дороги, — ото було й усе, що бачило в цьому місці людське око.
Проте в тих стогах були заховані чотири скорострільні автоматичні гармати. Дві з них дивилися своїми жерлами на північ, дві — на південь. Досить було натиснути на сигнальну кнопку, щоб ті гармати засипали шлях в обидві сторони смертоносними снарядами. А сигнальна кнопка містилася тут-таки, поруч з телефонним апаратом, який з’єднував цю батарею з сусідніми постами, поруч з стереоскопічною трубою, роги якої раз у раз поверталися з півдня на північ і з півночі на південь.