— Я хотів сказати про це самому Капітанові, але він, я знаю, і слухати мене не схоче, — ще палкіше продовжував юнак. — Ти сам бачиш, яким відлюдним, холодним став Капітан. У ньому щось наче зламалось, він мов уже не довіряє нікому, він прислухається тільки до голосу помсти, прагнення до якої оволоділо ним. Капітан став зовсім іншою людиною… він або збожеволів, або…
— Замовкни, Олесю! — з зусиллям, глухо мовив Клаудо.
— Ні! Якщо він не збожеволів, то перетворився на жорстоку, безсердечну, мстиву людину, сп’янілу від велетенської сили, яку дає йому «Люцифер». Тільки навіть цієї сили йому не вистачить, Валенто.
— Ти повторюєш те, що говорив тобі Фредо Вікторе…
— А хіба це не вірно? Я кажу те, в чому я певний. Фредо Вікторе, мабуть, комуніст. А я комсомолець. Комуністи і комсомольці думають однаково, в них одна мета, одні й ті ж самі оцінки і прагнення, Валенто! І вони чесно висловлюють їх, не боячись нічого і нікого. А ти боїшся не тільки сказати це, а навіть і подумати, ховаєш свої думки й сумніви. Якщо ти справді любиш і поважаєш Капітана, Валенто, хіба ж ти маєш право мовчати, а не допомогти йому розібратися в тому, в чому він заплутався? Скажи, хіба не так?
І знов Валенто Клаудо деякий час мовчав, не повертаючи голови до Олеся, який не зводив з нього погляду, схвильовано чекаючи: що ж він почує зараз?..
Нарешті Клаудо заговорив — повільно, мов підбираючи слова.
— Я вислухав тебе, Олесю. І знову можу сказати тобі поки що тільки одне: не запитуй мене про такі речі! Мені важко і без твоїх запитань…
Серце Олеся підстрибнуло. Він зраділо сказав:
— Тоді виходить…
— Нічого не виходить, — рішуче перебив його Валенто. — Я звик вважати, що Капітан краще за всіх знає, що робить. Ти питав, чи люблю я його, чи поважаю? Та навіщо про таке питати? Як і кожен з нас, я багато чим зобов’язаний Капітанові. І глибоко шаную його. Він — це він, Олесю! І цим усе сказано. Він має право помститися фалангістам так, як схоче. Так, Капітан останнім часом змінився. І мені дуже важко бачити це. Але я не хочу, не можу, розумієш ти, не можу судити його. Він надто багато пережив, ти знаєш це. І не запитуй мене більше! Я не хочу кривити душею. Мені важко, але я вірю, все ще вірю, що Капітан краще від мене і від тебе знає, яким шляхом йому йти. Мабуть, я надто прив’язався до тебе, хлопче, що дозволяю собі такі розмови з тобою… І досить! Хай навіть Капітан у чомусь помиляється, це буває з усіма. Але він сам згодом зрозуміє все. А я… я звик виконувати його накази і вірити йому…
В голосі Валенто Клаудо бринів неприхований біль. Та хіба ж могло це спинити зараз Олеся, примусити його замовчати і не висловити до кінця те, що було для нього самого і для Валенто також — у цьому юнак був певен! — найболючішим?
— Гаразд, я розумію тебе, Валенто, — мовив він, користуючись з того, що Клаудо на хвилинку спинився. — Але вислухай востаннє те, що найважливіше зараз. І тоді я піду, навіть не вимагаючи від тебе відповіді.
Валенто не відізвався, наче даючи тим Олесеві мовчазний дозвіл говорити.
— Зрозумій, Валенто: те, що робить останнім часом Капітан, називається злочином! Він похваляється вбивати всіх, хто не допомагатиме йому. Він хоче, щоб його боялися, щоб його накази і заклики виконували під загрозою помсти. А мститися він уміє! Значить, він і сам відчуває, що це єдиний спосіб примусити слухатися себе. Засіб залякування! А хіба ж не так самісінько робить генерал Фернандес та його поплічники? В чому ж полягає різниця, Валенто? Генерал Фернандес спирається на своїх поплічників, на жандармів і поліцейських, на фалангістів. А на кого спирається Капітан, загрожуючи вбивати, знищувати всіх, хто не приєднується до нього? На тебе, Валенто, на команду «Люцифера». Ви допомагаєте йому, новому диктаторові! І кров тих, кого він убиває, і на твоїх руках, Валенто!
Це було вже занадто. Валенто Клаудо рвучко повернувся до Олеся. Очі його палали гнівом. Здавалося, він ледве стримується.
— Досить! — гнівно крикнув він. — Замовкни! Ти не смієш так говорити зі мною. Іди, я не хочу більше слухати тебе. Іди!
Він тремтів од гніву. Олесь твердо витримав його спопеляючий погляд, не схилив голови, не відвів очей. Юнак був рішуче переконаний, що говорить правду, чисту правду.
І він переміг: Валенто Клаудо першим відвів погляд, не витримав напруженого мовчазного поєдинку!