Про що говорили Капітан і Фредо Вікторе, Марта не могла довідатися, бо товсте скло ілюмінатора, крізь яке вона дивилася, не пропускало звуків. Але вона бачила, що спочатку говорив Фредо Вікторе, а Капітан тільки коротко відповідав йому. Потім заговорив Капітан, не так, як він звичайно говорив, а якось наче збуджено, неспокійно. І тепер уже Фредо Вікторе тільки коротко щось зауважував, бо Капітан говорив наполегливо, не даючи йому змоги й часу заперечувати.
Розмова тривала досить довго. І Валенто не брав у ній ніякої \ часті, хоч Марті й здавалося, що він кілька разів немов поривався щось сказати. Але наче стримував себе.
А потім Капітан знизав плечима, отак, як він уміє це робити, презирливо і незадоволено, сухо кивнув головою і пішов. Фредо Вікторе сказав іще щось у спину Капітанові, наче вигукнув. Але той не обертаючись пішов до машини. Фредо Вікторе якось сумно (це Марта добре бачила!) подивився йому вслід, похитав головою, потиснув мовчки руку Валенто Клаудо і пішов назад, до великої скелі, де його хтось чекав. А Валенто рушив слідом за Капітаном.
За хвилину Марта знов почула в коридорі кроки двох людей. Перед дверима каюти Капітана вони спинилися. Було тихо, так тихо, що Марта, здавалося, чула, як пульсує кров у її скронях.
Раптом збуджений, якийсь неприродний голос Капітана промовив:
— Скільки ж то треба було б чекати, поки вони підготуються? І це він називає спілкуванням, і допомогою! Ні, це мені не потрібно! Він, як і раніше, не розуміє, яка в мене сила!
Валенто Клаудо мовчав. Але Капітан, мабуть, і не чекав ніякої відповіді, він немов просто думав уголос, наче радячись сам з собою. За мить він сказав іще:
— "Люцифер" нездоланний, а вони не розуміють цього. Бачте, вони вирішили переконати мене! В чому? Зайва балаканина! Їх справа — підкоритися і виконувати те, що скажу я. А не радити мені і, тим більше, не ставити своїх умов. Досить!
Після цих роздратованих, гнівних слів знову настала коротка пауза. Валенто Клаудо так само мовчав. І тоді Капітан сказав іще, вже трохи іншим тоном:
— Ідіть, Валенто, до кабіни керування. Нам тут більше нема чого робити, вирушаймо.
Голос Валенто Клаудо відповів — уперше за весь час:
— А Кристобаль, Капітане?
— Так, так, Кристобаль, це вірно. Ну що ж, треба зробити це. Він надійна людина.
— Так, Капітане.
— Гаразд. Мені треба ще з півгодини, щоб закінчити обчислення. А через півгодини беріть їх обох і йдіть. Скажіть їм, що це мій наказ. Згодом я їх поверну до себе… коли закінчиться гаряча пора. Це все, Валенто.
— Єсть, Капітане!
Двері каюти Капітана зачинилися, а Валенто Клаудо пройшов назад, мабуть, до кабіни керування. Марта зачекала ще трохи. Все було знов тихо. І тоді, переконавшись, що Валенто щось робить у кабіні керування, дівчина прибігла сюди і розбудила Олеся, щоб розповісти йому про все це.
Нахмурившись, юнак дивився в її обличчя, на якому зараз було стільки тривоги. Він мовчав, намагаючись розібратися в безлічі думок, що тіснилися в— його голові. Тепер він усе зрозумів.
Фредо Вікторе зробив спробу особисто переконати Ернана Раміро в потребі з’єднати сили. Капітан відповів на це рішучою відмовою. Отже, він твердо вирішив воювати самостійно… без підтримки патріотів республіканців, без згоди з ними… вирішив бути повновладним володарем, диктатором… Так, це зрозуміло, хоч і зовсім не втішно…
Але що ж то за Кристобаль? І кого саме, ідучи до нього, Валенто мав узяти з собою… і нібито залишити там?..
Блискавична догадка промайнула в голові юнака. Та невже?..
— Марто! Це ж про нас з тобою!
— Що? — не одразу зрозуміла дівчина.
— Валенто має взяти нас з тобою звідси і залишити в того Кристобаля!
— Чому?
— Мабуть, Капітан вирішив, що ми йому зараз заважатимемо… Не знаю. Але саме про нас було те сказано. Це ж тільки ми — двоє, непотрібні на "Люцифері".
Марта здригнулася. Вона схопила руку Олеся:
— А батько?
— Що батько? — не зрозумів Олесь.
— А що буде з моїм батьком? Він же обіцяв звільнити, врятувати його! А тепер…
— Не знаю. Нічого не знаю. Але слухай, що я тобі… Олесь не встиг закінчити.
Двері каюти відчинилися. Увійшов Валенто Клаудо. Його обличчя було серйозне, зосереджене. Він навіть не здивувався тому, що побачив у каюті Марту, не пожартував, як звичайно, а просто сказав:
— А, і ти тут, Марто? Гаразд. Одягайтеся, друзі. Нам з вами треба зробити невеличку прогулянку до одного мого давнього друга. Тільки швидко, будь ласка! Так наказав Капітан!