І він міцно потиснув юнакові руку.
Розділ восьмий
1. У РОБІТНИЧОМУ КВАРТАЛІ СТОЛИЦІ
Двоє людей швидкими кроками йшли вузенькою вуличкою робітничого кварталу столиці. Невисокий стрункий юнак у звичайному цивільному одязі, трохи повернувши голову до свого високого і кремезного супутника, уважно прислухався до його слів. Кремезний чоловік, дивлячись на одноманітні брудні будинки, поблизу яких не можна було знайти не лише зеленого деревця, а й жодної травинки, говорив:
— Те, що ти бачив у центрі міста, друже мій, то тільки бундючна вивіска, пишні декорації для влаштування парадів та замилювання очей чужоземним туристам. Палаци, розкішні готелі, пам’ятники… Самому лише славнозвісному каудільйо їх у центрі столиці поставлено вже аж чотири… щоб добронравні іберійці всюди могли милуватися з його пишних вусів, розсипу орденів на грудях і загального гордовитого вигляду великого Фернандеса, слава йому, тьху!
Високий чоловік так енергійно сплюнув убік, що його молодий супутник мало не пирснув зо сміху: так контрастувало це з попередніми висловами хвали каудільйо.
— Там, — продовжував високий чоловік, наче й не було нічого, — ти, звісно, можеш насолоджуватися прохолодою біля фонтанів у парках і садках, там по блискучому асфальту линуть найновіші автомашини, там вітрини розкішних магазинів, різноколірні неонові реклами, дзеркальні двері ресторанів… Усе там! А всього лише за кілька кварталів — отаке захоплююче видовище!
Він вказав рукою на купку напівголих дітей, що гралися серед брудної курної вулиці, на подерту білизну, що сохла, звисаючи з вікон прямо над головами прохожих, на закопчені стіни злиденних будинків, з яких позвалювалася штукатурка, залишивши по собі безформні зяючі дірки й плями.
— Чудове видовище! І отак живуть люди з року в рік, у гонитві за нужденним шматком хліба, отак зростають у пилюці й бруді. Та що до цього великому каудільйо? Адже чужоземні туристи не заїжджають сюди, їх приваблює в Іберії південна екзотика, великі ресторани, розваги в центрі столиці… Е, стій, не треба так поспішати!
Малесенький хлопчисько, живіт якого ледве прикривала куца сорочка, єдиний його одяг, розігнавшись, ткнувся в ноги високого чоловіка. Той розсміявся, схопив хлопчика міцними руками, підняв і поставив на тротуар:
— Бач, герой який! Ледве не збив мене з ніг. Ну, іди собі, іди, якщо ти так поспішаєш!
І лише згодом розгублений хлопчик, що так і стояв на тротуарі, не зводячи захопленого погляду з великого, як брила, лагідного незнайомця, помітив у себе в брудному кулачку чудесну цукерку, яку встиг всунути йому цей дивний чоловік.
— Ти от сказав, що тебе дивує вигляд цих дітей, Олесю, — продовжував тим часом говорити з своїм супутником високий кремезний чоловік, крокуючи вздовж вулиці. — А з чого б їм виглядати інакше? Так, вони виснажені, бо ж несолодко живеться дітям робітників у нашій щасливій Іберії, яка щодня з ранку й до вечора прославляє ім’я свого благодійника, великого каудільйо! Дуже несолодко… ще гірше, ніж дітям обідраних селян; ті хоч дихають свіжим повітрям, а не пилюкою брудних вулиць. Але, запевняю тебе, друже, них дітей, зрештою, виручає одне — здорова пролетарська кров. Утіха, звісно, не надто велика, але має своє значення. От я коли-небудь покажу тобі, яким колись був я у такому віці. У мене десь є фотокартка того часу, хоч і не знаю, звідки батькові пощастило дістати грошей на таку розкіш, як фотографування… Навряд чи по тій картці можна було б пізнати мене — і не тому, що картка погана. То само по собі. Проте такий я там нещасний, самі кістки та шкіра… сам дивуюся, звідки потім усе це взялося!
Валенто Клаудо (бо це був він) розправив широкі плечі й випростався. І справді, важко було уявити, що цей міцний чоловік, який міг правити за зразок атлетичної будови, був колись таким самим хворобливим, виснаженим і блідим хлопчиком, як ті, що зустрічалися тут, у робітничому кварталі столиці, чи не на кожному кроці. Олесь з повагою глянув на круті біцепси Валенто, які здувалися під рукавами його піджака. А скільки довелося пережити цій людині!
Клаудо помітив погляд юнака і усміхнувся.
— От і зараз, — продовжував він, — я покажу тобі одну дівчину, яка буде свого часу, гадаю, теж непоганим зразком людської породи, хоч тепер вона поки що й слабенька. Бач, це я кажу про Марту. У цієї дівчини теж справжня пролетарська кров. Це дочка Педро Дорільї, вантажника, мого давнього приятеля, з яким нас багато що зв’язує…
— Він теж патріот? І бився разом з тобою?