— Так, так, друже мій, нас викликає сам генерал Альдумеро да Хураніто! Півгодини тому дзвонив його ад’ютант і передав цей виклик. Більше нічого поки що не можу вам сказати, бо не знаю й сам. Міністри, бачте, не повідомляють, навіщо вони викликають. Але мені здається, що це може бути пов’язане з врученням орденів… вам, ну й мені також, — додав він, скромно опускаючи свої тьмяні очиці.
Ага, он що! Значить, Карло Кабанерос, цей старий, досвідчений лис, таки використав становище, добився, щоб і його було нагороджено орденом за успішне закінчення справи Сивого Капітана. Гаразд, Мігелеві Хуанесу не шкода, хай начальник також одержить орден, чорт з ним!
— Отож їдьмо, дорогий мій Хуанес. За чверть години ми повинні бути у міністра! А він не звик чекати…
…Солодке хвилювання охоплювало душу Мігеля Хуанеса, коли виструнчений ад’ютант міністра відчинив перед ним і начальником поліції важкі двері кабінету міністра внутрішніх справ Іберії генерала Франческо Альдумера да Хураніто. їх не примусили чекати й хвилини у великій приймальні. Ад’ютант міністра клацнув каблуками блискучих лакованих чобіт, від чого ніжно задзвеніли срібні шпори, і запобігливо, як і належить добре вимуштруваному ад’ютантові, неголосно сповістив:
— Міністр чекає на вас, панове. Прошу!
Вони ввійшли.
У великому кабінеті міністра панувала похмура урочистість. Важкі завіси на вікнах скрадали світло, товстий м’який килим на підлозі приглушував звуки. Далеко в глибині кабінету, біля протилежної стіни, височів масивний письмовий стіл, за яким сидів чоловік у гаптованому золотом генеральському мундирі. Блискуча полірована поверхня стола була залита яскравим світлом настільної лампи; в тому світлі сліпуче виблискували й золоті нашивки на грудях чоловіка в генеральському мундирі. Але вище грудей світло лампи не сягало, непроникний темний абажур залишав обличчя того чоловіка в тіні, що різко контрастувала з сяючою поверхнею стола.
Мігель Хуанес і раніше чув про цю звичку генерала Франческо Альдумеро да Хураніто. Казали, що генерал не переносить денного світла і ховається від нього за глухими гардинами кабінету; що він не любить показувати своє обличчя, яке лякає людей своїм жорстоким виразом, і тому майже ніколи не з’являється публічно, воліючи лишатися в півтемряві свого кабінету і звідти керувати величезною армією чиновників, поліцейських і жандармів фалангістської Іберії. Таким був генерал Альдумеро да Хураніто, міністр внутрішніх справ, найближча особа і помічник всевладного каудільйо.
Начальник поліції і особливо уповноважений підійшли до письмового стола міністра і застигли в шанобливій позі.
— Здрастуйте, пане начальник поліції, — пролунав із-за столу безбарвний, глухий голос, позбавлений, здавалося, будь-яких людських інтонацій. — Це й є той особливо уповноважений, який виконував доручення в справі Сивого Капітана? Е… Мігель Хуанес, здається?
— Так точно, ваше превосходительство, — з поклоном підтвердив Карло Кабанерос.
— Що ж, сідайте, панове. Е… поговоримо…
Тепер, коли очі Мігеля Хуанеса звикли до півтемряви, яка панувала в кабінеті, він мав можливість переконатися, що й справді обличчя генерала Альдумеро да Хураніто не викликало симпатії. Воно дуже нагадувало череп, обтягнутий жовтою сухою шкірою, на якій не було й сліду порості. Довга голова звужувалася вгору, тонкі бліді губи не прикривали великих жовтих зубів; і холодні колючі очі наче ховалися в глибині того черепа під припухлими повіками, лише час від часу визираючи звідти.
— Годину тому мій ад’ютант дзвонив до пана Мігеля Хуанеса, — говорив тим часом міністр, — щоб дістати потрібну мені довідку. Але пана Хуанеса не було ще в управлінні. Мабуть, пан Хуанес дещо втомився останнім часом, йому був потрібен відпочинок?
Щось у цьому голосі було явно неприємне, якийсь відтінок глузування, чи що. В усякому разі не відчувалося, щоб міністр починав розмову у вітальному тоні, хоч і говорив з тим, хто мусив одержати орден за успішне знищення невловимого «Люцифера»… Щось тут було не так. Мігель Хуанес відчув це зразу. Він завагався, не знаючи, що відповісти. Його виручив начальник поліції.
— Деякі термінові справи, ваше превосходительство, — запобігливо зауважив він. — У нашій роботі завжди трапляються несподіванки, які потребують негайних операцій.
— Так, так, — недбало мовив генерал, — несподіванки… Краще б їх було менше, ваших несподіванок, пане Кабанерос. — Його тьмяні очі гостро поглянули на Хуанеса і знову сховалися під повіками. — От про це й буде мова, якщо вже ви знайшли час відірватися від вашої напруженої праці і завітали до мене…