А втім, як ми вже сказали, ця сутичка все ж таки не пройшла для «Люцифера» безслідно.
Кілька осколків розривних снарядів, що вибухали, влучивши в ближчі дерева, пошкодили оболонку корпусу машини. Ті пошкодження, не дуже значні, бо суто зовнішні, досвідчені майстри з команди полагодили ще до ранку.
Але один осколок пробив заслінку ілюмінатора і самий ілюмінатор кабіни керування і поранив руку Ернана Раміро.
Бризнула кров. Не втрачаючи присутності духу, Сивий Капітан здоровою рукою включив електромагнітну завісу, подав команді тривожний сигнал. Валенто Клаудо, що вбіг до кабіни на виклик Капітана, одразу ж прийняв керування «Люцифером». Ернан Раміро мовчки, люто зціпивши зуби, перев’язав поранену руку і став біля пульта керування, відсторонивши Валенто Клаудо. І так само мовчки, холоднокровно і безжально розстріляв виявлені військові панцерники своїми страшними електричними снарядами.
А тоді Капітан знов передав керування «Люцифером» Валенто Клаудо і пішов до своєї каюти. В дверях він промовив холодно, крізь зуби:
— Так буде і далі. Якщо і цього їм мало, якщо й тепер вони не зважать на мої вимоги і не підкоряться, я ще ясніше доведу їм, що таке справжня могутність!
Крізь відчинені двері своєї каюти Олесь почув ці слова. І ще він помітив, як Ернан Раміро, проходячи коридором, трохи повернув голову і невидющими очима поглянув у його бік. У юнака раптом виникло рішення, хоч від цього і закалатало враз шаленими ударами серце:
"Якщо він щось скаже, хоч на мить спиниться, я спробую викласти все, що думаю. Хай буде, що буде! Я повинен розповісти Капітанові, повинен!"
Та Ернан Раміро, мабуть, не помітив Олеся. Його невидющий погляд сковзнув далі. Бліде обличчя було застиглим, як гіпсова маска. Капітан був занурений в роздуми, для нього зараз наче нічого й не існувало, крім власних думок. І юнак не наважився нічого сказати…
Та хіба ж можна сподіватися, що він згодиться вислухати? А коли б і згодився, що важитимуть для нього слова хлопця, якого він із жалості залишив при собі?.. Ні, в таку можливість трудно було повірити. І все ж таки…
Олесь визирнув з каюти. В коридорі немає нікого. Капітан, мабуть, зараз відпочиватиме. До кабіни, де чергує біля пуль7 та Валенто Клаудо, він найближчим часом не повернеться, тим більше, що в нього поранена рука. Валенто, милий Валенто, хоч ти й відмовився тоді говорити, але ж не може бути, не може, щоб і на тебе це не впливало! В тебе щире серце, ти добрий, чесний і чутливий, нам треба, конче треба поговорити з тобою, саме з тобою!
Тихими кроками Олесь пройшов коридором і зазирнув крізь прозорі двері кабіни керування.
Ось він, Валенто, у своєму незмінному синьому комбінезоні, той самий Валенто, який так лагідно схилявся над ліжком Олеся і весело, щиро розмовляв з ним, утішав і підбадьорював юнака в тяжкі години, коли Олесь був таким безпорадним. Валенто, дорогий, не відмовся й зараз бути таким самим другом, ти ж не міг змінитися, як Капітан! А якщо ти й справді так любиш Капітана, як говорив, тоді й тобі мусить бути боляче, тоді й ти мусиш без побоювань зробити все для того, щоб вплинути на Капітана, який помиляється, незважаючи на свій світлий розум…
Валенто озирнувся. На його широкому обличчі з’явилася радісна посмішка.
— Олесю, ти? — мовив він. — Заходь, заходь.
Юнак увійшов. Він не знав, з чого починати. Звичайно, значно краще було б, коли б ця розмова виникла якось сама собою, під час тих невимушених дружніх розмов у маленькій каюті, які так любив Олесь і де так легко говорилося про все. Але годі й думати про дозвілля в цій напруженій обстановці, коли на кожному кроці чекають небезпеки, коли навколо робиться таке, що страшно й згадувати.
— Щось у тебе, хлопче, такий змучений вигляд, — мовив Валенто Клаудо, приглядаючись до Олеся. — Чи не занедужав ти, часом? Май на увазі, на це я згоди тобі не давав. Ану, кажи, в чому річ?
Ет, навіщо думати про якісь там підходи, підготовки! Чи не краще почати одразу, отак, як кидаються в холодну воду, аніж вагатися і притупцьовувати на березі, боязко пробуючи ту воду?.. І Олесь кинувся.
— Я не хворий, Валенто. Мене мучать роздуми. І я хочу поговорити з тобою.
— Про що?
— Про те, про що ми недавно вже розмовляли… після сутички «Люцифера» з "Сан-Себастіаном". Тоді я говорив тобі…
Валенто Клаудо, нахмурившись, перервав юнака:
— Так, і тоді ж я просив тебе…
— Ти сказав, щоб я не запитував тебе про такі речі, — не дав йому закінчити Олесь, який відчував, що вже не може спинитись: йому конче, конче треба було зламати опір свого друга. — О, я все пам’ятаю! І ти знаєш, з того часу я не Запитував тебе.
— Дуже мало було "того часу", — похмуро зауважив Валенто.
— Але ж скільки подій відбулося! — вигукнув Олесь. — І я не можу, не можу більше мовчати! Коли б Капітан не був такий відлюдний, коли б він не відгороджувався від мене тим погордливим мовчанням, коли б він не вдавав, що навіть не помічає мене, я сказав би йому сам. Але це неможливо. І так само неможливо мовчати далі! Якщо ми з тобою любимо і поважаємо Капітана, ми не маємо права мовчати, Валенто! Ти ж сам чув, що він говорив по радіо? Він погрожував усім саме так, як погрожують…
— Замовкни, Олесю! — суворо сказав Валенто Клаудо.
— Ні, я не замовкну! — палко заперечив юнак. — Я мушу сказати тобі те, що думаю. Спростуй, доведи, що я неправий, коли зможеш… І не кажи, будь ласка, що я не маю, мовляв, права судити Капітана, що я невдячний або ще щось! Я люблю і поважаю Капітана, ти знаєш це, Валенто. Коли б мені було байдуже, я нічого не казав би. Але в тому-то й річ, що мені не байдуже, мене все це мучить і не дає спокою… а тебе хіба ні, Валенто?
Клаудо не відповів, вдивляючись в екран.
— Ага, ти не можеш заперечувати, бо й сам бачиш, відчуваєш, як і я! — наче зрадів Олесь. — Валенто, милий, я пам’ятаю, як Капітан і вся команда «Люцифера» виходили тоді до могили розстріляних фалангістами патріотів… І пам’ятаю все те, що ти розповідав мені про життя й долю Ернана Раміро… Тоді я готовий був поклонитися Капітанові, такий він був благородний, вищий від усіх, надзвичайний! А тепер? Що сталося з ним? Тепер він оголосив себе мстивим диктатором, який сіє навколо смерть! А за що він воює? Ти скажеш, повториш його слова: він хоче помститися і має на це право! Він хоче знищити Фернандеса і його поплічників. А ким він сам стає, не помічаючи цього? Таким самим диктатором! Це так, Валенто; так! Він сам сказав це сьогодні. А ти мовчиш? Ти ж говорив мені, що ти республіканець, Валенто. Твої друзі померли в боротьбі проти Фернандеса. А тепер що виходить? Ти допомагаєш іншому диктаторові, Валенто?.. І мовчиш?..
Нахмурившись, стиснувши міцні щелепи, Валенто Клаудо невідривно дивився на екран, тримаючи в напружених руках важелі керування. Олесь чув, як він важко дихає. Час від часу він наче поривався щось сказати, але знов відвертався. Олесь розумів: чесний і щирий Валенто дуже хвилювався і не міг приховати цього.
— Я хотів сказати про це самому Капітанові, але він, я знаю, і слухати мене не схоче, — ще палкіше продовжував юнак. — Ти сам бачиш, яким відлюдним, холодним став Капітан. У ньому щось наче зламалось, він мов уже не довіряє нікому, він прислухається тільки до голосу помсти, прагнення до якої оволоділо ним. Капітан став зовсім іншою людиною… він або збожеволів, або…
— Замовкни, Олесю! — з зусиллям, глухо мовив Клаудо.
— Ні! Якщо він не збожеволів, то перетворився на жорстоку, безсердечну, мстиву людину, сп’янілу від велетенської сили, яку дає йому «Люцифер». Тільки навіть цієї сили йому не вистачить, Валенто.
— Ти повторюєш те, що говорив тобі Фредо Вікторе…
— А хіба це не вірно? Я кажу те, в чому я певний. Фредо Вікторе, мабуть, комуніст. А я комсомолець. Комуністи і комсомольці думають однаково, в них одна мета, одні й ті ж самі оцінки і прагнення, Валенто! І вони чесно висловлюють їх, не боячись нічого і нікого. А ти боїшся не тільки сказати це, а навіть і подумати, ховаєш свої думки й сумніви. Якщо ти справді любиш і поважаєш Капітана, Валенто, хіба ж ти маєш право мовчати, а не допомогти йому розібратися в тому, в чому він заплутався? Скажи, хіба не так?