– Доброї ночі пане. Бачу у вас тут таке свято, що на весь хутір чутно – У Любомира пересохло в горле. Что – то было не так. Он чувствовал. Что – то в этом человеке было неправильное. Как, черт возьми среди ночи в этом забытом месте мог оказаться мужчина, с виду настоящий кошевой, среди ночи и без свиты. У Любомира появилась мысль кинуться на него саблей и кричать ребятам, чтоб убегали. Но вместо этого она сухо спросил:
– Як ти зайшов сюди? – Зачем он задал это вопрос не понятно. Ведь следовало не говорить, а убить незнакомца и срываться с места. Тот улыбнулся обнажив ряды идеальных белых зубов, откинулся на пыльную спинку дивана и ответил:
– Пане, твої хлопці так нализалися, що вони і табун коней не примітили б що скаче галопом повз них – Любомир понимал, что надо действовать, но его словно, что – то сдерживало и он спросил очередной, как ему самому показалось глупый вопрос:
– Хто ти такий? – Незнакомец ответил:
– Мене звати Андрій Чортохатинський. Я таємний емісар та кур’єр – Любомир продолжал задавать бесполезные, абсолютно не интересующие его вопросы:
– Ти козак? Кому служиш? – Чортохатинский поднял указательный палей с дорогим перстнем и загадочно ответил:
– Я не маю права називати свого господаря, але повір мені він дуже відомий, і дуже багатий. Тому я і виконую доручення таємно. І можу сказати, що я ще козак – Вместо того, чтоб срубить этому Андрею голову Любомир лишь смерил его презрительным взглядом и сказал:
– Ще козак, говориш? Тоді наливай чарку. Повну чарку. Як що вип’єшь одразу – можливо і козак. А не вип’єшь – зрублю голову. Ну що згоден? – Незнакомец Андрей интенсивно потер руки, и заметно оживился, словно этого вопроса от Любомира и ждал и резво ответил:
– Ще б пак не згоден! Згоден! – Он достал из рюкзака диковинную резную глубокую чашу из рюкзака. Встал, налил себе полную чашу, так что с нее даже вылилось на стол немного и схватив обеими руками, стал жадно пить, словно испытывал сильнейшую жажду. Любомир видел сбоку как все сильней кривится лицо пьющего с каждым глотком. Видел как стало течь по усам, капать с подбородка. Потом Чортохатинский резко поставил кружку на стол, закусил ус и повалился на диван. Лицо он скривил до неузнаваемости, выпячив нижнюю губу почти к носу, при этом негромка мыча. Потом глубоко выдохнув, покраснев и улыбнувшись сказал:
– О це здорово! Якже давно я не коштував щось подібне. Мій господар не любить коли я на завданнях пиячу, але козак у мені не помер – завжди хильнути не проти! – Все увиденное Любомиром мгновенно расположило к Андрею. Он сразу перестал быть незнакомцем. Любомир протянул ему руку и сказал:
– Любомир Чорненко, колишній єсаул війська запорожського – Андрей пожал руку, и Любомир ощутил не дюжую силу рукопожатия. В ответ Андрей улыбнулся и ответил:
– Любомир Чорненко? Яка честь! Багато чув про тебе! Радий познайомитися особисто. Ну що, може чарку за знайомство? – Любомир утвердительно кивнул. Андрей сразу уточнил:
– Тільки по повній? Добре? – Любомир усмехнулся и сделал жест рукой, означающий разрешение на полную свободу действий. Андрей достал еще одну такую же кружку из своего мешка и протянул ее Любомиру. Потом налил по полной и они, не сговариваясь ухнули и, кривясь почти одновременно стали пить едучую жидкость. Потом так же выдохнули и довольные откинулись на спинки диванов. Любомир стал забивать трубку табаком, который всегда казался вкуснее и желание после спиртного. Андрей достал свою трубку черного цвета и тоже стал ее раскуривать с блаженной улыбкой на лице. Было видно, что первая волна опьянения овладела им и он наслаждается ее воздействием на организм. Когда пространство вокруг них заполнилось плотным и тяжелым подвижным облаком дыма Любомир нарушил молчание:
– Так скажи мені козаче, чи любиш ти цю землю? Чи любиш ти свою Батьківщину? – Андрей пламенно ответил:
– Дуже полюбляю! І я і мій господар. Мій господар так полюбляє цю землю, що ти собі і не уявляєш, але іі бажають відібрати у нього, ось чому я йому допомагаю! – Такой ответ пришелся Любомиру по душе он улыбнулся и сказал:
– Добре, хлопче що ти любиш. А хто ж бажає відібрати у твого господаря землю? Не ляхи часом? Чи москалі? – Андрей огорченно вздохнул и как то неопределенно ответил:
– Є однин такий правитель який зве себе Володарем всесвіту, от він і бажає відібрати у мого пана землю, хоча сам колись її покинув. Мій господар узяв її під свою опіку, а той подивився, що земля все ж таки добра і вирішив знову собі відібрати. Відчуваю, що буде невдовзі бійка між моїм господарем і тим другим… – Любомир утвердительно кивнул и сказал?
– Покидьок той другий. Справжній козак не кидає свою землю! Який гад. Спочатку кинув – людина на ній прижилась, а він відібрати бажає. Покидьок, одне слово – Андрей налил им еще по кружке и возмущенно ответил:
– Покидьок ще який! Корчить з себе добренького, а сам що хоче зробити? А прихвосні у нього які…Я їх бачив. Усі такі світлі і спілкуються з тобою наче ти був винен у чомусь і вони вже вибачили тебе, а за спинами дворучні мечі блищать. Да такі гострі, що перерублять на половинки за раз – Вони снова выпили, но уже более уверенно и снова откинулись на диванах. Любомир выдохнул густой дым и спросил:
– Куди ж ти ідеш козаче? І чому у ночі? – Андрей ответил:
– Їду я до Хортиці. Там зараз багато козаків підтримку яких бажав би мій господар. А у ночі в основному і доводиться переміщуватись, бо удень можуть спіймати. А господареві дуже потрібні ці козаки. Ось дивись, я навіть угоди вже підготував для них на підпис – И Андрей достал из мешка пачку свернутых бумаг и разложил их на столе. Любомир отмахмулся и сказал:
– Можеш нічого мені не показувати я вивчав іншу науку – науку війни. Для того, щоб читати оці закорючки у мене є Степан. Він усе мені читає – Тут Любомиру на глаза попалась книга которую ножом вскрыл Грыць. Как она оказалась рядом сним на диване не ясно. Он точно к ней не прикасался с того момента как она выпала из рук Грыця. Однако что на ней было написанно вновь заинтересовало Любомира. Он взял ее и протягивая Андрею сказал:
– Ану скажи мені козаче, що ось на цій книжці написано? Навіть мій Степан не зміг прочитати – Андрей взял ее в руки и сразу прочел:
– Верум Деус Верус –
– І що це значить? – Андрей поморщился небрежно швырнул книгу на стол и ответил:
– Це перекладається як «Істина Бога справжнього». Мій господар, як і я не полюбляємо такі книги. У них написано багато такого, чого люди не повинні знати. До того ж багато таких книжок написанні людською кров’ю, та ще і палітурка у багатьох з людської шкіри – Любомир изумился услышанному, подняв высоко брови и спросил:
– Ось як? А ця? Теж із людської шкіри? – Андрей утвердительно кивнул и сказал:
– Так. До того ж вважають що такі книги вибирають самі собі людину і переслідують її усюди. Це дуже погана книга…А взагалі уся ця хата дуже погане місце. Я скільки мимо неї ходив не наважувався зайти, а тут бачу козаченьки – от і сам думаю зайду. Але дарма ви тут зупинилися. Якіб причини вас сюди не загнали – моя порада вам, їдьте звідси! – Любомир сделал надменное лицо и сказал:
– Я козак! Я не боюсь ні бога, ні чорта. Я не боюсь ніякою нечистої! Я онук характерника! І у мене зброя мого діда – шабля яка ніколи не тупиться! – Андрей покачал головой и сказал:
– Ні ти не розумієш…Це дуже погане місце. Я… – Любомир резко вскочил. Ноги уже не так держали, позволяя слегка пошатываться, и он вскрикнул:
– Ні, це ти не розумієш! Ця шабля мій талісман! Я можу їй вбити що завгодно! Можу навіть камінь перерубати, а вона не затупиться не віриш? Дивись! Де ця мерзотна книга… – Любомир схватил книгу. Подкинул ее в воздухе и резко выхватив саблю тяжелым взмахом перерубил книгу на пополам ударив в пол. Перерубленные наискось части книги упали рядом с лезвием сабли, которое прорубило палас и действительно встряло в камень. Любомир рывком выдернул ее из камня и поднес плашмя лезвие к лицу Андрея, казав:
– Дивись! Ось тут вона щойно увійшла у каменюку! Бачиш ані подряпинки. До того ж вона залишається такою ж гострою. Диви! – Любомир слегка провел большим пальцем по лезвию и тут же образовался глубокий порез. Из пальца хлынула кровь и кровяные кляксы заляпали несколько бумаг разложенных на столе. В тот же миг Андрей неожиданно прытко вскочил из-за стола. В какую то секунду на его лице образовалась неестественно широкая улыбка обнажив ряды острых кривых зубов, и в такт ей также раскрылись глаза, а зрачки вытянулись как у кошки. Но в следующую секунду он испуганно закричал:
– Що ти накоїв? Це ж контракти які я віз до Хортиці! Що робити тепер? – Любомир не мог понять показалось ему или нет странное изменение на лице Андрея. Возможно это уже все самогон… Андрей, недовольно цокая снова сел на диван и сказал:
– Ну що ж тепер спробуємо мій напій. Слухай Любомире, я розповім тобі, що трапилось у цьому домі, а більш не треба мені нічого доводити. Добре? – Любомир нахмурился и сел на место. Андрей достал из мешка диковинную бутылку с темной жидкостью, налил себе и Любомиру. Они снова выпили. Любомир отметил про себя, что эта жидкость была самым ужасающим пойлом какое он когда либо пил. Во первых она смердела словно тухлые яйца, во вторых отдавала привкусом смолы. Однако крепостью она была выше, чем любой самогон. В горле у Любомира запершило. Он спросил Андрея: