— Нащо мене бог лишив на світі, а таку хорошу жінку взяв до себе? Навіщо я кому здався, старий шкарбун?..— говорив він.
Нарешті Балтазар став на ноги й зміг вийти до своєї Медушки. А невдовзі осідлав її і, подякувавши щиро своїм добродійникам, приєднався разом з іншими жовнірами до війська.
— Навряд чи ми ще його побачимо! — казав старий Скалак, коли зайде, — було, річ про Балтазара Уждяна. Адже в селі, а надто на «Скелі», драгуна згадували дуже часто.
Подальше його життя змальовувати нема потреби, було воно таке саме, як у кожного вояка за воєнного часу. Виснажливі походи, часто брак хліба й води, всілякі невигоди в таборах чи на постої по селах, над усяку міру сувора дисципліна, грім битви, каліцтво та смерть на кривавому полі — такий був життєвий шлях солдата. Всього цього, опріч останнього, зазнав досхочу й Балтазар Уждян.
Наприкінці Семилітньої війни драгун знову потрапив до Чехії і до своїх рідних країв. Як він зустрівся з Скалаками, вже розказано вище.
Отакий був життєпис старого драгуна Балтазара Уждяна, прозваного Салаквардою.
Тепер Уждян став хліборобом. Уже не їздив він на своїй Медушці темними ночами по незнаних шляхах; тепер він виходив із двору й, ступаючи по зелених, зарослих пахучим чебрецем межах, обходив свої лани.
Уже виколосилися жита, під гарячим сонцем достигло зерно. Балтазар з Ванєком звозили свій перший урожай до стодоли.
Літо минуло.
10. «Скеля» оживає
Під липами перед «Скелею» сиділи на дерновій лавці старі вояки, а нині хлібороби — Балтазар із Ванєком. Господар подав своєму челядникові й товаришу повного гамана з тютюнцем — набити майже догорілу люльку,— а сам, пускаючи в чисте повітря хмарки синього диму, задивився на дорогу, що збігала до села. На ній не було ні душі. В гірському селі стояла недільна тиша.
Ванєк, набивши люльку, припалив од господаревої клаптик губки, поклав жарину в свою і завзято запахкав. Розмова, що була стихла на хвилину, почалася знову. Тема була та сама, щоденна, невичерпна: військова служба та переваги піхоти чи кінноти.
— Ото щастя — на марші місити багно або здіймати куряву, висолопивши язика од задухи. От на коні — інша річ! Сидиш як пан, маєш на собі тільки шаблю та карабіна, решту несе конячка,— хвалився драгун.
— Еге ж, еге ж, конячка! А як приїдете виморені на нічліг, ще треба подбати про ту конячку, вичистити її, а наш братчик лягай та й спи!
— Та хоч-не-хоч ляжеш, бо на ногах уже не встоїш! Хе-хе-хе! А голодувати вам мало доводиться? Чи багато понесеш на собі? Коли й добудеш чого побільше, то дорогою мусиш викинути. Еге, я пам’ятаю, як до нас раз у раз бігали гамашники-багноміси та канючили: «Земляче кіннотнику, дай шматок хліба!» Або ж чи я не бачив, які в них ноги після походу опухлі, аж кров, було, дзюрить. Еге, кінські ноги — золото!
Балтазар, розійшовшись, махнув рукою. Тоді пахкнув кілька разів люлькою — говорячи, він держав її в лівій руці,— але вона вже погасла. Старий сплюнув і провів рукою під носом, немов хотів погладити вуса, забувши, що зголив їх іще тоді, як став хліборобом.
Ванєк, визнаючи в глибині душі, що господар правду каже, все-таки не хотів здаватись, хоч Балтазар іще раз вигукнув:
— Еге, кінські ноги — золото!
Та вже розкривши рота відбити атаку, Ванєк раптом побачив маленьку дівчинку, що вийшла з-за гіллястих дерев.
— Диви, господарю, гості!
Дівчинка — років так десяти — спинилася під старою липою, немов боячись іти далі, й несміло дивилась на чоловіків, що сиділи на лавці. Хоч уже стояла осінь, дівчинка була вдягнена зовсім по-літньому: лиш старенька суконька прикривала її худеньке тільце. Гарне, м’якеньке біляве волоссячко було непокрите; босі ніжки запорошені — видно, дівчинка зранку пройшла шляхом уже добрий шмат.
Старий драгун, зиркнувши на дівча під липою, гукнув:
— Ану, підійди ближче, пуцьверінку!
Голос його звучав не дуже-то привітно, і дівчинка, певно, злякалася владного тону, бо підступала повільно-повільно.
— Та не бійся, дівко, йди сюди! — підбадьорив її Ванєк.
Тоді дівчина підійшла сміливіше.
— Звідки ти? — спитав Балтазар.
— З Олешниці.
— Ага, з Олешниці! — прогув старий вояк, і спогади зразу обсіли його. Вже лагідніше додав він: — А чия ж ти?
— Бартоньова.
— А тут що робиш?
— Хліба прошу...
Ці прості слова глибоко зворушили Балтазара, розкривши перед ним гірку долю, що випала безневинній дитині; старий вояк згадав, як і він малим стояв попід дверима в людей, випрошуючи шматок хліба, бо його бідна мати не завжди могла досхочу нагодувати сина.