В кутку щось глухо мукнуло. Заїжджий тільки тепер помітив там худющу, кошлату корівчину.
— Гаразд,— мовив він, коли дід розсідлав коней.— Тепер підстели та засип вівса.
— Паночку ласкавий, нема в нас чим підстелити.
— А ото що? — заїжджий показав на купу соломи, що її загледів у другому кутку.
— Тим ми нашу Лиску годуємо, паночку. То вже вся наша солома, скоро й та скінчиться.
— Брешеш! Підстели, та живо, а то...
— Пане ласкавий, у нас же оця одна корівчина лишилася, позабирали всіх або самі подохли, та й цій уже недовго... Поки що хоч трохи молочка дає. Бідуємо, паночку...
— Ну, годі, годі, старий лисе. Підстелиш, чи тобі...— Й запопадливий слуга замахнувся нагаєм, що його держав у руці.
Старий нехотя повернувся й, зітхнувши, пішов у кут.
— Не чіпайте! Це нашої Лиски солома! — розітнувся зненацька дзвінкий дитячий голос.
Обидва чоловіки здивовано глянули на хлоп’я, що заступило дідові дорогу. Дід злякався; чужий підняв нагая й хотів уже оперезати хлопця.
— Паночку, та ж воно ще дурне! — скрикнув дід, потім додав суворо, проте не дуже твердо: — Пусти, Їржику! Чуєш, що кажу?
І хлопець, понуривши голову, одійшов.
Старий нахилився над соломою, тоді випростався й знову глянув на заїжджого. Та, прочитавши в його очах той самий невблаганний наказ, поніс солому до панських коней.
— Іще, ще! Товще стели! — звелів чужинець.
Хлопчик вийшов у сіни. Йому несила було бачити, як стелять панським коням поживу бідолашної Лиски, а вона сумно дивиться на огирів своїми великими очима.
— А тепер засип у ясла та напій коней!
— Пане ласкавий, та що ж я їм дам! Ото було трохи солімки для корови, та й ту мусив...
— Ну, ну, не одбріхуйся, старий лайдаче! Однаково ж сам знайду! — Висмикнувши з щілини скіпку, заїжджий швидко вийшов у сіни й підійшов до дощаного засіка біля стіни. Піднявши віко, він одкинув убік кілька порожніх мішків. На дні засіка були висівки, а в кутку стояв низенький кошик із грубим чорним борошном, схожим на пилюку.
— А це що? — показуючи пальцем на висівки та борошно, спитав панський слуга селянина, що вийшов слідом за ним. І бридко осміхнувся, блиснувши очима.
Старий підвів сиву голову, його очі під білими бровами спалахнули гнівом. Та він тільки промовив глухо і начебто спокійно:
— Паночку, то ж ми самі їмо, це наш останній припас. Як доїмо, лишимося зовсім без хліба.
— Викручуєшся, не хочеш нічого дати панським коням! Збери все оце й засип у жолоб!
— Ласкавий пане, це ж усе, що в нас є!
Та ласкавий пан тільки владно махнув рукою; плащ його розхристався, і на темному каптані блиснуло срібне гаптування.
— Усе в нас жовніри забрали: й худобу, і хліб, і пашу; нема нічого, як виметено, ласкавий паночку, самі голодом терпимо...
Та надаремно відмагався старий господар, довелося йому скоритись наказові «пана», котрого селянин мав за якогось офіцера. Всякий опір був би марний: що він, старий дід, міг удіяти сам проти двох озброєних чоловіків?
«Пан» пішов у світлицю, попередивши, що іще прийде перевірити. А хлоп’як поплентався до хліва за дідом, котрий мусив годувати коней своїх кривдників, і почав гладити худу корівчину. Він не міг уже дивитися на коней та коштовну збрую. Перше вони так уподобалися йому, він і не бачив ніколи таких гарних. І вуздечки, й сідла були гарні; в хлопця аж очі загорілися. А тепер він одвернувся до корови, що жадібно злизувала солому, розсипану під жолобом.
— Ходімо, Їржику, ходімо,— з дрожем у голосі сказав старий онукові, скінчивши свою гірку роботу.— Боже, боже! — зітхнув він, звівши очі догори. Уже в сінях дід і онук почули за собою слабеньке, глухе мукання. Хлопець аж здригнувся й зиркнув на діда. Той похилив голову. А тоді шепнув онукові:
— Іди скажи Марії, хай не показується на очі, й вертайся до мене.
А сам пішов до світлиці.
3. Родова хроніка
Садибу, в якій знайшли нічліг двоє подорожніх, називали в селі й усьому околотку «Скелею», бо вона приткнулася над урвищем, на вершку високого пагорба. Чолом стояла до вузенької гірської дороги, а кроків за двадцять за садибою спадав до бистрої річки стрімкий схил, порослий буйним чагарником, а подекуди й молодими деревцями.
Нині все було вкрите снігом, і лиш посеред схилу над білим покривалом стримів великий темний камінь, біля якого росла чорна смеречина. Гілля її згиналося під вагою снігу. Попід тим каменем пробігала вузенька стежечка, що вилася змійкою од садиби аж до річки. Стежкою тією ходили тільки мешканці «Скелі». Зеленої пори її і не видно було серед кущів та всякого зілля. Мало хто з сусідів знав ту стежечку.