— Навряд... Звідки б він мене знав?
— А ти його знаєш?
— Теж ні, — тихо відповіла дівчина. В цю хвилину звичайна одвага залишила її.
— Це був наш милостивий пан, молодий князь,— Юнак засміявся. Лідушка тривожно глянула на нього.
— Куди ти йдеш? — спитав він знову.
— Та на Туров, але тепер, мабуть, краще вернутись додому.
— Ні, йди далі, скоріше. Облава на тому кінці, назад тобі не можна. Іди отак прямо й прямо, а як дійдеш до криниці, звернеш стежкою вниз. Далі вже й сама втрапиш.
Дівчина боялася йти далі, але слова незнайомого юнака підбадьорили її. Вона послухалась, бо вірила йому.
— Хай тобі бог віддасть,— гаряче подякувала вона.
— Нема за що.
— Скажи хоч, як тебе звуть...
— Я не маю ймення,— відповів невідомий. А побачивши, як посмутніло Лідущине обличчя, додав: — Клич мене Їржиком.
Раптом, мовби згадавши, вона стурбовано запитала:
— А що як тебе пани спіймають?
Їржик злегка всміхнувся й відрізав:
— Іди вже, йди, не бійся нічого. Йди, не гайся. Щасти тобі! — І, стиснувши їй руку, зник у гущавині.
Лідушка пішла. Пройшовши трохи, вона ще зупинилася й озирнулась, та Їржика вже не було видно. Дівчина рушила далі. За хвилину їй здалося, ніби в кущах щось, шелестить; вона злякано оглянулась, але не побачила нічого. Незабаром вона дійшла до криниці, над якою височіла темна смерека. На її замшілому стовбурі висів грубо намальований образок діви Марії. Лідушка пустилася стежечкою вниз.
Коли вона зникла з очей, Їржик обернувся й побіг лісом назад. Опинившись над шляхом, він прислухався й почув у далині галас, стривожені вигуки й звуки сурми. Хлопець засміявся й чкурнув, як заєць, до ліска по той бік дороги. Там він присів під старою сосною, а коли вибіг на поле під лісом, у руці його вже не було закривавленої цурки.
Вдова біля воза, запряженого худою шкапиною, чекала нетерпляче.
— Я вже думала, ти не вернешся...
— Та я, напившись, побачив панів на вловах і задивився на них.
Узявши віжки, Їржик почав помалу зводити коня вниз. Удова йшла за ний, радіючи, що звезе хліб додому ще за сухої погоди.
5. Буря
Ще не з’їхали Їржик з удовою на дорогу, як на горі біля лісу почувся якийсь галас. На узліссі майнули один за одним два верхівці, за ними пробігло кілька піших, слуг і селян, котрі начебто щось пильно шукали.
— Стійте! Почекайте! — почули Їржик з удовою чийсь надсадний крик. Через поле мчав до них верховий із князевого почту. — Ви тут не бачили, допіру ніхто не вибігав із лісу?
Вдова з переляку не могла й на слово здобутися перед «паном».
— Ні, паночку,— відповів йому Їржик.
— А давно ви на полі?
— Я з самого ранку, а матінка по обіді прийшла.
— Так ви не постерегли нікого, ніякий непевний чоловік не вештався по лісі, не виходив з нього?
— Ні, паночку.
— А звідки ви?
— З Мартинівського хутора, ласкавий пане.
Верховий, щось буркнувши, повернув коня й помчав назад до лісу. Їржик, випроставши спину, осміхнувся з погордою, потім сіпнув за віжки, й віз покотив далі.
— Що воно таке скоїлося? — дивувалась жінка.
— А грець його знає. Пани ж за ніщо до людей присікуються.
День хилився до вечора. Було парко, на заході здіймалася з-за обрію чорна хмара.
— На ніч буде гроза,— мовила жінка.— Хвала богові, що так завчасу звеземося.
Віз із вівсом уже стояв у стодолі, господиня кришила в молоко хліб. Та нараз вона поклала ножа й побігла до вікна: її покликав малий син, що стояв там поруч Їржика. Той прикипів поглядом до видолинка під березовим гайком. Жінка теж побачила диво дивне.
Глибоко вибитою дорогою попід березняком сунули два мисливські повози; перед ними й за ними йшли або їхали верхи панські ловчі. На передньому возі їхали три дами; серед них панна фон Штреревіц, що знову заслабла. На задньому сидів молодий князь Йосиф-Парілле Пікколоміні з перев’язаною головою і рукою, а навпроти нього гладкий замковий лікар. За возом вели пораненого білого коня. Здіймався, рвачкий вітер і роздимав плащі вершників та кінські хвости.
Глибокий жолоб дороги звертав управо, й похід сховався за поворотом. Ще трохи виднілися над високим узбіччям голови кількох вершників, потім зникли й вони.
Їржик усе стояв біля вікна, замислено дивлячись надвір; господині довелось аж двічі кликати його до столу. Надворі засвистів вітер і наліг на хату, мов хотів повалити її. Дерева гнулися. Вдарив перший грім.
Щойно повечеряли, як знялася страшна буря. В хаті разом стемніло. З недалекого села вітер доносив жалібне калатання дзвонів, що проганяли грозу. Темряву розтинали сліпучі блискавки, у вікна репіжив дощ; за хвилину почувся рев каламутної води, що потоками збігала по косогорах.