Разом з ними мандрували злидні та горе. Набрались вони його без міри.
Розтанув сніг, знову буйно зазеленіли ліси, але сердешна Марія не перемогла своєї недуги. Вона вмерла на батькових руках.
Відтоді брат її став іще похмуріший і мовчазніший.
Рік за роком минали в тихому сховищі, однак не без тривоги й турбот.
— Я гадав, що ти вже й не прийдеш під таку грозу,— озвався старий до сина.
— Та в лісі забарився. Пани сьогодні виїздили на лови; були вже недалеко. Приходив до нас один чоловік із тієї сторони, розповідав, буцімто там хотіли забити молодого князя.
— І не забили?
— Ні, тільки коня поранили. А шкода!
— Мікулашу! — гримнув на нього старий.
— А хто нас зі «Скелі» зігнав, хто Марії віку збавив, хто...
— Годі. «Мені відомщення»,— сказав господь. Подай біблію, Мікулашу.
Дебелий Мікулаш послухався, як мала дитина. Пішов у куток, одсунув убогий мисничок, підняв одну дощечку в підлозі, дістав зі схрону велику товсту книгу й поклав її на столі.
Старий Скалак, запаливши нову скіпку, звелів синові читати. В їхній родині віддавна було заведено щовечора, а по змозі й ранком читати уривок із святого письма — звісна річ, таємно, бо цю книгу ніхто чужий не повинен був бачити, її ховали, як скарб. Книга та була спадком від їхнього пращура, того самого «хлопського офіцера», і завжди давала втіху й пораду його нащадкам. Її переховували й берегли, як дорогоцінність. Як шанували Скалаки цю книгу, так і віри своїх батьків твердо трималися. Вони весь час належали до громади Чеських братів, жили за їхніми приписами, й це завжди підносило їх над усіма односельцями. Про людське око вони мусили визнавати католицький обряд.
Молодший Скалак, нахилившись над книгою, почав читати, але нараз щось постукало в двері. Мікулаш випростався.
— Це не Їржик,— сказав він і запитливо глянув на батька.
— Піди відчини, але книгу...
Син мовчки встав, і за мить над схроном уже стояв судник.
— Хто там? — вийшовши в сіни, суворо спитав Скалак.
— Відчиніть, будьте ласкаві, — озвався за дверима тоненький голос.
Грюкнув дерев’яний засув, і до хатини ввійшла дівчина. Старий Скалак, виступивши насеред світлиці, допитливо розглядав незнайому. Вона промокла до нитки, мокре розпатлане волосся поприлипало до чола. Спідниця була пошарпана, ноги закаляні, подряпані до крові. Це була Лідушка. Несміливо дивлячись на діда, вона благально заговорила:
— Я заблудила в цій пущі, будьте ласкаві, пустіть мене переночувати.
Суворість зійшла з Мікулашевого виду. Старий Скалак сказав дівчині, щоб вона сіла.
— В нас є що попоїсти? — спитав Мікулаш.
— Я зоставив Їржикові, але він уже не прийде. Там у печі стоїть.
Дівчина, що сиділа на лаві, похиливши голову, аж скинулася, зачувши ім’я «Їржик».
— Звідки ти? — спитав старий Скалак.
— Із Ж.
— Із Ж.? — Батько з сином перезирнулися.— А як же ти сюди заблукала?
— Я йшла на Туров по зілля для бабусі; вийшла по обіді з дому, та загаялася в Б-ському лісі...— Дівчина затнулася.— А тоді мене під горою, де криниця, застала гроза, впала темрява, я йшла і йшла, аж поки у вас світло загледіла.
— А бачила в Б-ському лісі панські влови? Казали, ніби там хтось хотів князя забити. Це правда? — спитав Мікулаш.
— Та ні, він його не хотів забити. Він тільки,— рішуче додала Лідушка,— на поміч прибіг.— І замовкла.
— Хто це «він»? Кому на поміч? — квапливо спитав Мікулаш.
Лідушка почервоніла. Хоч-не-хоч довелося їй розповісти все; однак дівчині раз у раз замикало уста. Мікулашеві очі загорілися гнівним вогнем, він зціпив кулаки.
— Бідолашечка,— пожалів її старий Скалак.— Мікулашу, де ж вечеря? — І подав дівчині кухоль молока та окраєць хліба.
Поки вона їла, дід ізняв із Жердки спідницю, хустку й полотняну сорочку.
— Сердешна Марія...— зітхнув він у задумі. Потім, показавши на одіж, мовив: — Оце тобі, дівчино, перевдягтись, а твоє до ранку висохне,— і разом з сином вийшов у сіни.
Перевдягаючись, дівчина чула, як вони там про щось тихенько говорять. Вона огляділась по хаті. Стіни голі, небілені, ніде ніякої окраси.
Коли вона вже перевдяглася, дідусь із Мікулашем вернулись.
— Ти, певно, стомилася. Ну, йди спати й не бійся нічого. Порозвішуй свою одежину гарненько — так, так,— а тепер ходи зі мною. Узявши скіпку, дідусь вийшов у сіни.
Лідушка сказала Мікулашеві добраніч, але той не відповів; він сидів за столом, підперши голову дужими руками. В сінях старий Скалак показав на драбину.