— Лізь на горище. Пройдеш трошки, там є сіно, в нього ляжеш. Більш у нас ніде тебе покласти.
— Бог вам віддасть. Добраніч!
Іншого разу, побачивши себе такою, Лідушка не вдержалась би від сміху: все на ній висіло, як на опудалі, спідниця була задовга.
Лагідний дідусь пішов, і її огорнула пітьма. Помацки ступивши кілька кроків, Лідка почула під ногами м’якеньке сіно і вляглася на цій пухкій, запашній постелі. Вона почала читати «Отче наш» перед сном, та уста її ворушились, а думки витали далеко. Чого лишень не сталося з нею за день! Її послали по зілля, що було тільки в якоїсь бабусі, котра жила під Туровом. Пригода в лісі, влови, князь, Їржі — все це мигтіло в неї в голові; потім вона згадала свою жахливу дорогу лісом, як після довгого страшного блукання побачила світло з самотньої хижки, схованої в приярку. Знизу з пітьми чулося ревіння води. Лідушка обережно пробиралася до світла, дерлася крізь хащі, поки не опинилась під малесецьким віконцем. Крізь шибку вгледіла лагідне обличчя діда: Мікулаша, що сидів спиною до вікна, вона не могла побачити в лице. Потім у хаті почула ім’я «Їржик» і здогадалася, хто був її оборонець. Упевнилася, що він зі Скалаків. Тоді почула й ім’я «Марія», яке знала з оповідань дядечка Балтазара.
Ну звісно, вона потрапила до Скалаків, це на ній Маріїне убрання. А де ж сама Марія? Мабуть, померла. А той малий хлопчисько, Їржик,— це він сьогодні оборонив її. «Я не маю ймення»,— сказав він їй у лісі. Авжеж, хіба він смів його відкрити? І де його застала гроза?.. І чи ловили його?..
7. Туров
У Находській окрузі над селом Рокетником височить гора Туров. Те, що повідають у всій Чехії про Бланік, у рокетницькому околотку люди розказують про Туров. Туди оце і йшла Лідушка.
Коли вона, добре спочивши, прокинулася, був уже ясний день. У сінях і в хаті було тихо. Вона вийшла за двері. У лісі вже панував спокій; тільки потік за хатиною шумів дужче, ніж звичайно. Збігши до води, Лідушка вмилася. Щоки її розчервонілися, очі сяяли, їй було вільно й легко на серці, мов тій пташині, що весело виспівувала десь поблизу. Умившись, вона ввійшла до хати. Там було тихо. На вбогій постелі лежав старий Скалак; Мікулаш уже давно пішов на роботу. Дідусь був блідий, на виду його відбивалося страждання, проте він лагідно привітав дівчину й показав їй на піч, де стояв для неї сніданок: кухоль молока й шмат хліба.
Потім спитав її, звідки вона і куди йде. Він уже забув, що дізнався про це вчора ввечері.
— Іду по зілля для бабусі. Їй нащось треба такого, а в нас його ні в кого нема.
— А як зветься твоя бабуся?
— Бартоньова.
— Хм... Не пам’ятаю такої... Ви, певне, в Ж. недавно мешкаєте?
— Ми живемо на «Скелі» в Уждяна,— несміливо мовила дівчина, трохи боязко й водночас допитливо дивлячись на діда. Вчора при Мікулашеві вона б цього не сказала, але їй дуже хотілось пересвідчитися, що вона не помилилась у своїх здогадах, і взнати, що думають Скалаки про дядечка Балтазара, котрий господарював на їхньому колишньому обійсті.
Старий поворухнувся і, зронивши голову на подушку, глибоко зітхнув. Лідці здалося, що він зблід іще дужче; її пойняв жаль до нещасного діда. Той знову важко зітхнув. Дівчина зрушила з місця, ніби хотіла підійти ближче й спитати, чи не треба йому чого.
— Стій, дівчино, стій так, як стояла,— попросив Скалак, із зусиллям підводячись у ліжку. — Мені, бач, як я дивлюся отак на тебе, здається, ніби це небіжчиця Марія. Вона була трошки вища за тебе, але в оцьому вбранні ти все ж нагадуєш мені її...— Дід, здійнявши руки до грудей, довго дивився згаслими, глибоко запалими очима на дівчину, вбрану в одіж його дочки.
— Годі, годі,— прошепотів він за кілька хвилин,— в очах тьмариться...— Хвилювання змагало його.— Перевдягнися, дівко.
Лідка, відійшовши в закуток, перебралася в свою вже просохлу одежу. Старий, побачивши її в своєму, здавалося, забув про дочку.
— Що робить Уждян? — спитав він.— Я його колись знав. Як там йому ведеться?
— Живий, здоровий. Що йому переказати?
— Та він мене вже не пам’ятає,— ухилився од відповіді Скалак, закашлявся й упав на подушку.
Лідка, зібравшись іти, подякувала йому за все.
— Син уже пішов до лісу, а я тебе не можу провести. Йди весь час понад річкою, поки не вийдеш із лісу. Тоді берись лугом та стежкою попід лісом до узгір’я. А там уже побачиш Рокетник і Туров.
Лідка вийшла. Спинившись надворі, вона оглянулась на хижку. Її було ледве видно в приярку за густими кущами та деревами. Лідушка подалася вузеньким берегом потоку. Чисте повітря дихало пахощами лісу. Накинувши на плечі білу хустку — в лісі зранку стояла прохолода,— дівчина проворно, мов сарна, йшла вузьким берегом, то хапаючись руками за деревця, то перескакуючи через каміння. Береги зеленіли папороттю та щавлем, у темному лісі по схилах шумів ранішній вітер, звідусіль озивалися пташині голоси. Подекуди густа зарость нависала над самим потоком, так що й пройти ніяк було, і Лідка мусила дертися в обхід по схилу. Вона ніби й не бачила темного похмурого бору довкола себе, бо думкою була ще в хатині, з її мешканцями. Старий Скалак лежить там нині недужий, сам, і доглянути його нікому; онук його Їржик помагає чужим людям і не знає, що дідусь заслаб... А от далеко в лісі почулися важкі глухі удари: то, певно, Мікулаш надсаджується там, рубаючи ліс на дрова чи на вугілля. А хто в цьому винен?