— Довідалась... Адже ж твій дідусь і тато живуть у Материнці?
— Та живуть, але... Ти, певно, заблукала до нас учора?
— Я в вас ночувала.
— І вони тобі сказали, хто ми такі?
— Та ні, але я так подумала, здогадалася.
Трохи згодом вона тихо спитала:
— А Марія померла?
Юнак мовчки кивнув головою.
— А чого ви ніколи не приходите до нас на «Скелю»? — В її голосі бринів докір.
Їржі мовчав.
— За віщо ви гніваєтесь на дядечка Балтазара? Він так часто вас згадує, так жалкує за вами; нічого йому так не хочеться, як знайти вас. Хіба ж він винен, що пан оддав йому ваше господарство? Якби не він, то хтось інший сидів би там.
— Та воно то так, але ж його від панщини звільнили й надавали йому стільки всього на завід за те, що князя врятував.
— Він тільки вас хотів урятувати; хіба він у нагороду садибу взяв? Ото буде, як розкажу йому, що знайшла вас та що ти зробив для мене!..
— Нічого ти йому не розкажеш, — швидко перебив дівчину Їра.— Що я зробив, того нікому не слід знати, навіть твоєму дядечкові.
А помітивши розгублений Лідущин погляд, додав:
— Як скажеш, я весь час буду тривожитися.
— І про вас не можна казати?
— Ні, Лідко, не кажи й про нас. Мені тато заказав відкриватись будь-кому.
— А дідусь ваш так не думає...
— Ні, ні, Лідко, не можна; жди, як треба буде, я тебе знайду. Хоча б і в вільшнику.
Лідушка смутно схилила голову.
— А я так раділа, що дядечка потішу, розказавши про вас. Думала, прийдемо до вас у гості, принесемо вам дещо з вашого на розживу...— І замовкла.
Їржик дивився на дівчину, що стояла перед ним похнюплена, зовсім іншим поглядом, ніж позавчора у вільшнику, і на уста його не набіг уже такий осміх, як тоді.
— А ти не така, як мені здавалося,— мовив він.
— Ти й на мене серце мав? Ти хіба знав мене?
— Е, я тебе часто в селі бачив, то ти мене не помічала. Стану, було, під муром біля цвинтаря і дивлюсь тобі вслід, як ти пишно вбрана йдеш із церкви додому, мов та пава. Ти ж живеш у нашій хаті... Сам не знаю чому, але...— Їра, звичайно такий сміливий, не доказав. За хвилинку він почав знову: — Я тебе й у вільшнику часто бачив. Мені здавалося, що ти кирпу гнеш, хотілось тебе провчити, от я і прийшов тоді у вільшник забрати в тебе те, що тобі миле, цимбали себто... Але ти вже й тоді...— І вмовк. Він хотів сказати: «Ти вже й тоді мало не збила мене з мого наміру». Вже й тоді хлопця зворушила її мова, повна співчуття й щирості, але гордість у ньому взяла гору.
— Візьми свої цимбали,— сказав він.— Тепер ти знаєш, що я мав право на них, але як вони тобі милі, то візьми...
— Ні за які гроші, — палко вигукнула Лідка.— Хай будуть тобі, Їржику, заграєш на них дідові, може, батька розвеселиш. А до нас коли-небудь прийдеш пограти? — несподівано з усмішкою спитала вона.
— Прийду,— якось замислено відповів Їржик, піднімаючи цимбали.
На струну сіла муха й зразу ж злетіла. В лісовій тиші забринів ніжний, ледь чутний звук.
— Їржику, а ти не боїшся?.. — спитала Лідка.— Знаєш, за вчорашнє.
Молодий Скалак усміхнувся.
— Хіба що ти докажеш на мене. А так вони й за сто років не винюхають. Але ж ти вчора лиха набралася; я про тебе згадував. Ну й гроза була!
— Еге ж, я довго блукала лісом і теж про тебе згадувала. Думала — де ж тебе це страхіття спостигло?..
Їржик хотів був розповісти дівчині, як тривожився за неї на Мартинівському хуторі, але не зміг видушити з себе й слова. Обоє мовчали, та мовчання це промовляло: серця повні того, чого й висловити не можна. Смагляве Їржикове лице почервоніло, він чув, як колотиться його серце в грудях. Хлопець ніби снив, з ним ніколи ще не діялось такого.
Та нараз він стис кулаки, очі йому спалахнули вогнем.
— Чого ти? — злякано спитала Лідушка.
— Дивлюсь на тебе, таку гарну, та згадав оте княжа нікчемне. Лиш тепер мені спало на думку, чого він міг накоїти!
— Годі, Їржику, не треба, адже все минулося. Краще заграй!
— Еге, якби я міг заграти так, щоб розбудити отих,— хлопець показав на землю, — я б їм розповів, хто нас найбільш мордує! Невже ще мало в нашій землі лиха? Чого ж вони не прокидаються?
— Хто, Їржику?
— А ти не знаєш? Повідають, ніби в оцій горі, отут під нами, спить святе військо, стародавні лицарі, й з ними святий Вацлав. Їх іще ніхто ніколи не бачив, тільки один старий коваль із села, що під горою. Він буцімто якось у великодню ніч кував святим лицарям коней. Як увійшов туди і як звідти вийшов, він не знав: якийсь невідомий чоловік зав’язав йому очі й завів туди. А як вернувся коваль той додому, то дізнався, що його вже й оплакали. Бо він пробув у цій горі цілий рік і один день, а йому здавалося, що тільки один день. У мішок, що в ньому він ніс вухналі, насипали йому сухого листя. Опинившись надворі, він його висипав, а вдома як жбурнув зо зла той мішок, то в ньому щось забряжчало. Він до мішка, а там ще кілька червінців лишилося. Кажуть, ніби отам, де криниця під лісом, є в зеленому байраці хід, але ніхто ще туди не входив. А іноді в неділю вранці буцімто чутно з гори тиху музику і глухий барабанний гуркіт.