Выбрать главу

Лідушка, слухаючи, сіла на землю.

— А як настане в нашій землі найтяжче лихоліття, тоді нібито вийде з гори святе військо з святим Вацлавом на чолі й прожене наших ворогів, і відтоді в Чехії знову стане добре жити.— Докінчивши, Їржик глибоко зітхнув.

Трохи перегодя він спитав:

— Батько був удома, як ти йшла від нас? Питав тебе, чия ти?

— Ні, не питав. Його вже не було, тільки дідусь.— Лідка все розповіла Їржикові.

— Сердега дід! — зажурився хлопець.— Знову занедужав... Лідко, я мушу йти. Спустишся ось сюди, до он отієї хатки, а тоді берися шляхом до села, там уже тобі скажуть. Мені треба до діда. Бувай здорова; може, скоро побачимось.— Стиснувши їй руку, він перекинув куртку через плече, взяв цимбали й пішов. Скоро він сховався за кущами.

Їржик і в гадці ніколи не мав, що буває так тяжко звідкілясь відходити. Він кілька разів озирався, але Лідки вже не побачив. Ішов він швидко, бо до їхньої халупи була добра година ходу.

Лідка ще трохи посиділа на тому ж місці. Їржик пішов так раптово, що вона й попрощатись ледве встигла. Чудний хлопець... Нещасний! Іде безлюдним лісом до своєї темної халупки. А там же так смутно!.. В Лідущиній уяві раптом ожило його оповідання. Вона огледілась по тихій таємничій вершині, й їй стало якось аж моторошно. А що як зараз звідкись із хащів виступить закутий у залізо лицар, убраний як святий Вацлав на іконі, а за ним і його військо?.. Але на горі було тихо, в лісі не чулося брязкоту зброї та лунких звуків бойової сурми.

Сонце, котячись ясним небосхилом угору, сполошило холодок під буками, й палюче проміння впало на Лідушку. Взявши свій клуночок, вона лісом спустилася з овіяної таємницею гори й вибралася на рівну дорогу.

Вийшовши від баби-знахарки, вона ще постояла, подивилась на цю гору, що про неї ходило стільки казок, а йдучи додому, сама почувала себе неначе в казці.

8. Смерть

На «Скелі» Лідушку зустріли з великою радістю. Навіть поважний, суворий Балтазар розчулився, погладив свою годованку по щоці, знову розбурчавшись на бабусю, що послала її саму в незнайому сторону. Лідці довелося про все розповідати. Найбільше допитувалися в неї, де її застала буря та де вона від неї ховалася. Бартоньова хрестилася, завмираючи від жаху, а старий драгун, стиснувши кулаки, перебивав Лідчину розповідь прокльонами, коли дівчина стала оповідати про свою пригоду з князем.

— Так он воно як було! Шкода, що він його не порішив!

— Ми тут також прочули вже,— пояснила бабуся,— ніби молодого князя на вловах забити хотіли.

— А що ж то за хлопець, що порятував тебе? — спитав дядечко.

— Не знаю, — відповіла, зашарівшись, Лідушка.— Він зразу й щез, тільки-но показався. Але мені здається, той самий, що цимбали... — вона не доказала.

Старий вояк ходив по хаті, понуривши голову. Він згадував Скалакову Марію. А це вже друга з того самого двору... От так молодий князь! О, скоро весь маєток перейде до нього; ото буде щастя підданим!

— Так ти не бачила більше того хлопця? — спитав він іще раз, спинившись перед Лідкою.

— Ні,— відказала дівчина не одразу, мовби спершу подумавши. — Він зараз же й щез.

Уждян розізлився на князя Пікколоміні. Тепер хоробрий вояк навряд чи зважив би на князівський титул цього молодого розпусника, навряд чи став би рятувати його з небезпеки. Старий надовго запам’ятав образу, завдану його любій годованці.

Тепле літо минуло. Птаство відлетіло у вирій, листя осипалося, під уже холодним промінням сонця блищало бабине літо, а на галявині у вільшнику хилився під осіннім вітром пізноцвіт. Сумно стало в покинутій хижці над річкою. Тільки ще зелені вільхи та сонячні блискітки на хвилях, що миготіли крізь їхнє гілля, нагадували погожі літні дні. Стежечку по схилу вже засипав шелесткий осінній лист, жовтий та червонястий. Однак Лідка ще часто ходила туди. Сідала там на кам’яну сходину біля дверей, згорнувши руки на колінах, і замисленим зором дивилася в далину. Лице її вже не сяяло давньою веселістю. Часто вона заходила й у хатину. Щось вабило її до тієї пустки. Поспішаючи туди, дівчина щоразу думала, що на неї там хтось чекає або ж прийде туди до неї. Сидячи на камені, вона часом наспівувала тихенько мотив пісні, з якої пам’ятала тільки перші слова: