«Прийду»,— пообіцяв він на Турові. І не прийшов. Першої ж неділі після тої зустрічі Лідушка, йдучи з церкви, поглядала на цвинтарний мур, але Їржика там не побачила. Її весь час гнітила думка про нього та про його діда й батька. Зима ж настає, а вони в такій норі... Там і влітку як у могилі. Бідолашний дідусь! І чого Їржик не схотів, щоб вона розповіла про них дядечкові Балтазару? Невже він ото такий гордий? Але ж їм можна помогти так, що ніхто й не знатиме! Багато міркувала отак Лідушка, аж зрештою вирішила відкрити дядечкові, де знайти Скалаків, про яких він так часто згадував.
А тим часом у самотній хатині в Материнці ставало дедалі смутніше. Від того дня, як Лідушка бачила старого Скалака, він так і не підводився з постелі. Літа, знегоди тілесні й душевні зломили його; він марнів із дня на день, умирав. А разом з його недугою тяжчала синова й онукова тривога. У Скалаків родинні почуття завжди були сильні, а вигнання та злигодні ще більш зміцнили їх. Батько й син палко любили лагідного дідуся. Понурий, грубий на вигляд Мікулаш жив тільки для своїх рідних. А тепер його старий батько зліг, і не було надії, що він одужає.
Якось надвечір Мікулаш, прийшовши з роботи, сів біля ліжка, на якому дрімав слабий його батько, Їржик, стомлений безсонними ночами біля діда, міцно спав десь у закутку. Рослий темнолиций Мікулаш, склавши руки на колінах, втупив очі в обличчя сонного батька, освітлене вогником застромленої в стіну скіпки. На глибоко запалих очах діда лежали тіні, щоки й уста були безкровні, вилиці повипиналися, на скронях і чолі синіли набряклі жили.
Мікулаш довго дивився на старого, що дихав ледве чутно. У голові в нього промайнула невиразна смутна думка. Наче неживий! Як нерухомо лежить він! А оцей змучений, блідий вид і руки зморшкуваті, з випнутими синіми жилами!
Але старий Скалак прокинувся й усміхнувся до сина.
— Приснилась мені твоя мати небіжка,— промовив він.— Прийшла нібито в святочному вбранні у хатину й каже: «Ходімо, Марія вже жде». Нічого, скоро прийду,— додав він тихо.— Як же ви тут з Їржиком, сердеги...
Другого дня по обіді Їржик сидів над потоком. Весь цей час він майже не виходив з дому, доглядав за дідом та сидів біля нього ночами. Тепер на самоті він залетів думкою аж на вершину таємничого Турова. Про той день він згадував часто, й щоразу в його уяві поставало зчервоніле Лідчине обличчя. Чи згадує і вона його? Тільки-но одужає дідусь — а Їржик твердо вірив у це,— він передовсім сходить до покинутої хижки над річкою.
Хлопець навіть не помітив, що батько сьогодні вернувся раніше й стоїть біля нього.
— Ти тут? — спитав Мікулаш сина.
— Дідусь сплять.
— Ходімо складатися. Завтра виберемося звідси.
Їржик зчудовано підвів на нього очі.
— Дідусеві не можна, лишатися в цій темній вогкій норі. Я став у Рокетнику за наймита до одного хазяїна; сьогодні ж почнемо переноситись.
— А дідусь?
— Дідуся, віднесемо завтра.
Вони зайшли до хати. Дід тим часом прокинувся.
— Якщо це задля мене, то не варт,— сказав він, коли Мікулаш усе розповів йому.— Я чую, що вже на цім світі довго не пробуду.— А трохи перегодом мовив до сина, що сів біля ліжка:— Мікулашу, може, буде яка скрута, то піди на «Скелю» до Салакварди, він із дорогою душею поможе тобі.— Помовчавши, старий додав: — Примирись із цим світом. Що бог присудив, те й добре. Все в його всемогутній правиці.
Закашлявшись, він знову замовк. Син підняв вище його сиву голову. В хаті стемніло; Мікулаш запалив скіпку. Дід поклав кощаву руку на темне онукове волосся, немов благословляючи його.
— Дотримуй нашої віри, не відступайся від неї ніколи; може, ти дочекаєшся ліпших часів.
Невимовна тривога обняла хлопця — ніби передчуття смерті.
— Прочитай мені що-небудь, — попросив старий.
Мікулаш, уставши, вийняв зі схрону братську біблію, розгорнув її і почав читати Давидові псалми, сповнені віри й відданості богові. Читаючи, він час од часу поглядав на батька; нараз швидко поклавши книгу, нахилився над старим, що заснув, стомившись.
— Іди лягай, Їржику, я сам посиджу.
— Я побуду з вами, мені не хочеться спати.
Батько й син мовчки сиділи біля ліжка. Туга й таємний страх стискали їм серця. На їхню хатину впала тінь смерті. Смутна тиша стояла біля смертельного ложа.