— Дідусь померли...
— Он воно що!.. Але ж...
— Дядьку, будьте ласкаві, дайте тим горопахам борошна!
Балтазар, не довго думаючи, завдав мішок на плечі Ванєкові, і той нехотя відніс його на хутір. Їржик теж іще повернувся туди — сказати, від кого цей дарунок, та попрощатися. Мати й дочка зі сльозами дякували йому.
Сівши на воза, Їржик мусив усе розповісти старому Уждянові про себе та своїх рідних.
Драгуна дуже засмутила звістка про смерть старого Скалака.
— Випив повну, сердега... А втім,— додав Уждян трохи згодом,— воно й ліпше для нього, що він уже там. Багато б радості він тепер мав? Ну, а тато?
Їржик розповів, що по смерті дідуся вони перебралися аж за Ртиню та живуть там і досі.
— Я прийшов подивитися, чи справді тут така біда, як у нас говорять.
Багато дечого не сказав він: і що вони з батьком весь цей час ходили від села до села, ночуючи здебільшого в лісах, і що батько послав його сюди умисне, і з якою радістю виконав він наказ суворого, понурого батька, бо ж сподівався зустрітися з тою, милого личка якої не бачив так давно.
Сонце ховалося за ліс. Лідка стояла під липами, дивлячись на шлях, по якому котилися осяяні призахідним сонцем клуби куряви. І хто ж з’явився перед нею в цих червонястих клубах! В дівчини аж серце замліло. Завищали колеса, коні стали, дядечко Балтазар, наче молодий хлопець, зіскочив із воза й весело гукнув:
— Ходи сюди, Лідко, гостя тобі везу!
11. Дорогий гість
Лідка зашарілась і в милому збентеженні стала перед Їржиком. Старий драгун усміхнувся й уже підняв був руку підкрутити пишні вуса, та згадав, що давно зголив їх.
На кабиці в сінях тріскотів вогонь; стара Бартоньова готувала рятівникові своєї любої внучки розкішну як на той час вечерю — яєчню і затірку. Лідка крутилася, як веретенце; ніколи ще не була вона така швидка та моторна, як того вечора.
Їржик сидів у світлиці сам. Балтазар вийшов до стайні, тоді поліз на горище. Бідний хлопчина сидів у хаті, де він народився. Все тут було так само, як за його дитинства: он велика піч, біля якої панський слуга боровся з дідом, а там сердешний дідусь упав, а тут пролилася кров вірного Цигана... Задумавшись, Їржик мимовільно підвівся, вийшов у сіни, вступив до комори й став посеред неї. Вже смеркало, малесеньким віконцем пробивалося останнє світло дня. Їржик бачив ліжко з стареньким квітчастим покривалом, на стіні над ним — образок у віночку зі свіжих квітів. Це тут він пробув із тіткою, батьком і дідом останні хвилини перед утечею. Спогад про минувшину стис йому груди.
По вечері Балтазар довго сидів із Їржиком; старий вояк не міг надивуватися з розумного хлопчини. Розмовляли про недорід та нужду, про голод, про панщину. Лідка, сидячи в кутку, слухала.
— Вже ж по всій окрузі народ ремствує,— казав Балтазар.— І тепер лихо, а як молодий князь стане володарем, буде ще гірш. Десь за тиждень має бути церемонія...
— Та що народ ремствує, це добре,— відказав Їржик. Балтазар здивовано глянув на нього.— А то, господи боже, що воно й за люд настав, — вів далі юнак.— Мучать його, мордують, а він мовчить. Давніше, за старих часів, не стерпіли б.
— Ти гадаєш? Тепер би нічого не вийшло. Що ж вони можуть удіяти?
— Взяти панів за горлянку.
На хвилину запала тиша.
— Гей, хлопче, хлопче, ти ще молодий, кров у тебе гаряча. Я на твоєму місці теж рубав би отак з усього маху, але... Шкода й гадки.
— Так, по-вашому, нічого б не вийшло, хоч би й усі разом...
— Еге-ге, Їржику, якби ж то всі разом... Та чи буде воно так? І що то за думки в тебе...
— Та якби вони обернулися в діло... Ніхто про нас не дбає, бог задля нас чудес творити не буде, отож мусимо дати собі раду самі.
— Покинь і думати про таке, Їржику. Я теж колись думав був про це, але з нашим народом нічого не зробиш. От якби з полк драгунів:, він більш вартий, ніж тисяча хлопів.
Надворі почулися кроки. До хати вступив війт. Він сказав, що йде просто з Находа й забіг сюди по дорозі, бо має справу до Уждяна. Потім почав бідкатися, який йому клопіт із тим війтівством.
— То те їм подавай, то те їм не так, а як станеться що в селі, знову ж таки на мені все окошиться. Пан управитель весь час грозиться цюпою, від людей у селі теж добра не бачу. Всі нарікають, а я чим винен? Та й як таки його проти своїх іти... А тут іще, подумайте лишень, за тиждень у замку свято буде, церемонія: стара княгиня передає маєтки молодому князеві. Ото вже буде забава!
— А люди з голоду мруть! — буркнув Балтазар.