— Правда ваша, сусідоньку, мруть, та нема ради. Мусимо дати з кожного села кількох верхових, і ми, війти, з «правом», та ще — отож-то й халепа! — дівчат, принаймні по дві з села, для процесії.
Лідка здригнулась. Їржик, що досі сидів похиливши голову, глянув на любу дівчину.
— Еге ж, дівчат, — вів далі війт.— А де їх узяти? Колись-то їх було як квітів, а тепер скільки нас усіх у тому селі лишилося? Рахував, ідучи, всю дорогу, а більше як двох дівчат не нарахував. Було б їх чотири підходящих літ, але ж Доротку Яворову забрали до Дубенського фільварку служити, так вона собі таке там вислужила, що крий боже. Впала в око панові окономові; тепер вернулась додому, а спідниця не сходиться. А з Мадленкою Суковою те саме. Та на пана писаря нарікає. От часи настали, господи боже! Моя ще мала... От і лишається тільки Марженка Паштялкова та...— війт нерішуче докінчив: — Ваша Лідушка.
— Лідушка не піде, — відказав Балтазар.— Ви знаєте, пане-брате, я що хочете для вас ізроблю, тільки не це. Ось слухайте чому.
Лідушка вибігла за двері, а Балтазар у небагатьох словах розповів війтові про замах на Лідущину честь, не згадавши, звісно, про Їржика й не показавши на нього, бо тоді хлопець мусив би назвати війтові своє ім’я. Війт поки що не спостеріг юнака, який сидів у темному кутку.
— Ну, це річ інша... але ж, сусідоньку, зважте на мій клопіт: двох дівчат дай, хоч розірвись. Таж князь її й не помітить між стількома, а зате вам не треба буде на коні виїздити, хоч ви б для цього найбільш пасували.
— Аякже, поїду я йому на парад!
— Можете провести Лідушку, щоб вона там не згубилася в натовпі; а не вийде, то мене потім зовсім затягають.
— А ви не знаєте, хто там усім порядкує?
— Пан писар із замка.
— Не камердинер?
— Та й він, але той при панові.
— Лідушко!
Дівчина ввійшла.
— Підеш у процесію?
— Ні, дядечку.
Балтазар не став їй наказувати, а почав удвох із війтом умовляти її; дівчина, побачивши, що Їржик не суперечить, зрештою погодилась, хоч і нерадо. Війт, заспокоївшись, пішов.
— Не бійся, я буду з тобою,— втішав Балтазар Лідку. — Треба ж виручити чоловіка...
— Я теж буду там,— шепнув Їржик дівчині.
Було вже пізно: на «Скелі» полягали спати. Настала ніч, тепла та ясна, небо було всіяне зорями. Близько півночі якась темна гнучка постать, тихенько обійшовши «Скелю», звернула в садок, у який дивилося віконце колись Маріїної, а тепер Лідчиної комірчини. Під тим віконцем і спинився тихий нічний блукач, Їржик Скалак. Не встиг він постукати, як хтось доторкнувся до його голови. То була Лідка, вона якраз виглянула у вікно. Напіврозплетені коси падали їй на плечі.
— Лідко! — приглушено вигукнув радісно здивований Їржик.— Ти не спиш?
— Та не спиться... А ти де блукав?
— Був у вільшнику.
— Так пізно?! Їржику, ти не можеш забути...
— Не можу. І простити не можу, розумієш?
— Що ти надумав?
Їржик помовчав хвилинку, ніби задумавшись, потім відповів:
— Ще й сам не знаю, але далі так не буде.
— Їржику! Я боюсь...
— Лідко! — Вхопивши дівчину за руку, Їржик несподівано поцілував її. Як воно так вийшло, хлопець сам не знав: чи то він її до себе пригорнув, чи вона сама до нього нахилилась.
Яблуня, що росла під віконцем, тихо шелестіла, крізь її розложисте гілля блимали ясні зорі, а знизу, з урвища, долинав глухий гук річки.
Якусь хвилину Їржик із Лідкою стояли мовчки, не в силі вимовити слова. Але тепер обоє ясно знали, що кохають одне одного, хоч про це ніхто з них так і не сказав.
Їржик пішов щасливий. Лідка ще довго стояла біля вікна, милуючись тихою літньою ніччю.
Старий господар теж був щасливий, але тільки вві сні. Йому приснилося, ніби він при повній зброї, в новій драгунській уніформі, на своїй баскій Медушці виїздить із двору на парад; стара Бартоньова дивиться на нього, Лідушка плеще в долоні, а Ванєк, киваючи головою, мурмоче: «Е, таки кіннота — це не абищо!»
12. Рихетський
Другого дня Їржик уже йшов дорогою до панського лісу, прямуючи до Материнці. Балтазар нізащо не хотів відпускати його зі «Скелі», а Лідушка зажурено похнюпила голову, коли Їржик твердо став на своєму, виправдуючись, що йому треба розшукати тата. Але хлопець мусив пообіцяти старому драгунові, що скоро прийде знову й приведе з собою батька, якого Уждянові не терпілося побачити.
Юнак легкою ходою йшов путівцем; після довгої негоди знову припікало сонце, і парка спека загрожувала новою грозою. Невеселе видовище являли лани, що лежали облогом або жовтіли миршавими житами. Був уже липень, а низький, мізерний хліб і досі стояв у полі — то негода, то панщина не давали зібрати й ці убогі дари землі.