— А пан управитель тебе до цюпи завдасть.
— Мене, вольного господаря?.. А той пан, може, таки зглянеться на нас.
— Так, як і всі, — криво всміхнувся Мікулаш.— Піди, то й побачиш. Нам одно лишається...
— Еге, в тебе тільки це й на думці. Не час тепер бунтуватися.
— Ну, чекай, поки ще гірше стане, — в’їдливо відказав Мікулаш.— Годі вже з мене, шкода й мови.— Він підвівся.
— Куди ви?
— В ліс, — відповів Мікулаш.
Рихетський серйозно покивав головою. Їржик мовчки йшов поруч з ними.
Рихетський був війтом у Ртині. Війтівство у їхньому вольному роду було спадковим. По-справжньому він звався Нівлт, але більше знали його під прізвиськом Рихетський, бо його хата була рихтою — сільською управою. По всій околиці його поважали за розум. Його самого не зачіпала прямо недоля посполитих, бо ж на господарстві його не тяжіла кріпацька повинність, але він завжди заступався за бідний люд. Не лабузнився до пана управителя, не запобігав у нього ласки, говорив правду в вічі й твердо стояв на своєму, захищаючи односельців. Був він письменний, знався на рахунку й не давався ні на який обман у замковій канцелярії. Люди йому дуже довіряли. Зі Скалаком він знався віддавна.
Дорогою він розповів, як у Находському замку готуються до вступу молодого князя в володіння маєтками.
— Все догори дном перевернули, пани канцеляристи, мабуть, уже ноги повідбігали. Вже й гостей наз’їжджалося, самі молоді графи, всі в оксамитових гаптованих каптанах та в мундирах. А кухарям роботи! Самої дичини з панських лісів стільки навезли!
— А люди з голоду мруть,— докинув Мікулаш.
Незабаром вони побачили Ртиню. Село ховалося в густій зелені; на краю виднілась церковця з дерев’яною дзвіницею й цвинтарем, перед яким стояла кам’яна статуя царя Давида. Ту статую поставив колись своїм коштом один із Нівлтів-Рихетських, що обіймав якусь посаду в Находському замку. Навпроти церковці, над шляхом, розложисті липи обступили велику рублену будівлю рихти з двома високими шпилями солом’яної стріхи.
Рихетський став кликати Скалаків до себе, але Мікулаш попрямував із Їржиком у Матерницький ліс, до хижки, де помер його батько.
Прийшовши туди, Мікулаш сів на лаві в покинутій хатині і, спершись ліктями на коліна, обхопив голову мозолястими долонями. Він часто замислювався так, але того вечора сидів, наче скам’янілий, надзвичай довго. Їржик аж дивувався і, готуючи вечерю, кілька разів озирався на батька. Та він здивувався ще більше, коли батько, зненацька скинувши з себе задуму, сказав йому, що вони підуть до замка подивитись на князеве свято. А потім, узявши сина за руку, мовив похмуро:
— Заприсягнись, Їржику, що не відступишся від нашої віри й ніколи не злигаєшся з панами, не піддасишся їм. Заприсягнися!
— Присягаюсь,— відказав Їржик, ніби уві сні. Дивний вираз батькового обличчя і його мова глибоко збентежили юнака.
— Дотримай слова,— заговорив знову старший Скалак,— і не забудь тітчиної та дідової могили й тих, хто так покривдив їх і нас.
Зчудований Їржик мимоволі спитав батька, що йому сталося. Але той, не відповівши, звелів синові йти спати.
Їржик, лігши, зрештою заснув, та батько ще довго не спав, молився.
13. У замку
По тривалій перерві знову ожила стародавня резиденція панів Сміржицьких, а тепер маєток князів Пікколоміні — Находський замок. Сила гостей з’їхалася на свято з нагоди вступу молодого князя Йосифа Пікколоміні в володіння маєтками. 5 серпня 1771 року він мав бути проголошений повнолітнім й урочисто перебрати владу над усіма маєтностями з рук княгині-вдови Маргарити-Катерини. Коням прибулих гостей ледве вистачило замкових стаєнь, подвір’я кишіло почтом та слугами; частину їх довелося розмістити в Наході. Молодий князь прибув із Відня за два дні перед святом із юною дружиною Марією-Христиною, уродженою княжною Караччолі. Опріч шляхти чеської, були там і гості з Відня на чолі з камергером, що репрезентував королеву Марію-Терезію. Приїхала й вельможна графиня Франкенберг, тітка молодого князя, зі своєю компаньйонкою фон Штреревіц. Позаторік, після тих злощасних ловів, пані графиня зразу ж від’їхала до Відня, й панні фон Штреревіц довелось розлучитися з замком, де в саду, біля статуї Діани, в затінку альтани з підстрижених букових кущів, вона зажила стільки насолоди в обіймах молодого князя. Тепер панна знов прибула до Находа в великому дормезі, поруч своєї пані, вельми радіючи з майбутнього свята. Вона знала, що в молодого князя юна вродлива дружина, що він, певне, ще під владою її чар; але весела, вдатна на зальоти панна не дуже журилася тим. Адже там будуть гості, молоді браві паничі, церемонія, бал.