Крайова комісія, приїхавши в листопаді 1720 року, визнала князя Яна-Вацлава божевільним, передала опіку над маєтками княгині-матері й розпорядилася, щоб князя тримали в, покоях під наглядом. За товариство до нього приставили двох єзуїтів. Ян-Вацлав, у якого відібрали зброю, спочатку поводився тихо, тільки зрідка його нападало шаленство, й він метався, вигукуючи скарги й прокльони, так що ченцям доводилося кликати на поміч слуг. Лиш одного разу він вирвався від них і в нестямі звелів переляканим слугам витягти на вали гармати й палити по замку; але раптово стих, наче опам’ятавшись, і надовго впав у глибоку, тупу задуму. Кілька місяців після цього він поводив себе тихо, та в 1721 році разом із шалом стихії прокинувся й його шал. Сталося це вночі на сімнадцяте квітня. Близько третьої години ночі мешканців замка розбудила страхітлива, нечувана гроза. Місто Наход, замок, уся околиця тремтіли; здавалося, настає кінець світу. Собаки вили, худоба ревла, наймужніших людей пойняв великий страх. Єзуїти, прокинувшись, побачили, що князя немає. Мурмочучи псалми та молитви, вони побігли до фамільного залу, немов керовані таємним передчуттям. Двері залу стояли розчинені навстіж. Було ще майже зовсім темно, незважаючи на вранішній час.
Посеред залу, оздобленого портретами предків, стояв князь Ян-Вацлав. Спалахи блискавки освітлювали його високу тонку постать у темних шатах. Він давно вже не носив напудрованої перуки, не підстригав волосся й не голився; в нього виросла довга чорна борода. Здійнявши руки догори, він виряченими очима дивився у вікно, за яким лютувала гроза. Крізь завивання бурі проривався його жалібний голос:
«Я не винен... помста... рід... зрадники!..»
Такі уривчасті слова долітали до ченців. Вони, боячись увійти, скликали челядь. На щастя, княгині-матері тоді не було в замку. Гроза не втихала. Тільки-но старий слуга, побачивши свого нещасного пана в небезпеці, вбіг до залу, щоб вивести князя звідти, як тут же впав, уражений блискавкою, що влетіла в зал. Ще двоє слуг кинулись до нього й стали піднімати, але в ту ж мить ударило вдруге, вибило трупа в них із рук і повалило обох додолу. Ошелешені ченці притулились до стіни, слуги розбіглись або попадали в німому жаху. Гроза наче завзялася знищити замок. Іще сім разів підряд ударяла звивиста блискавка в високу круглу вежу. Князь Ян-Вацлав усе стояв навколішки у фамільному залі, схрестивши руки на грудях і звівши очі до неба, безмовний і непорушний, як статуя.
На ранок гроза вщухла. Вежа була страшенно поруйнована, блискавка, пролетівши кілька покоїв, понівечила в кухні посуд, в аптеці перебила всі пляшки, в старому арсеналі понищила багато зброї, порвала залізні рури водогону. Старий слуга був неживий, його товариші опечені, кухарчука, що біг через подвір’я, біля вежі оглушило блискавкою; всі були на смерть перелякані. Одного тільки князя Яна-Вацлава не зачепив страшний гнів стихії.