— Та це неважко буде; ти, Мікулашу, сьогодні наче який війт або коншел. Ставай між нас.
— Зараз, тільки скажу дещо Їржикові.
Хлопець стояв оддалік і дивився на Лідку, котру щойно загледів. Вона була недалечко, але він не міг, та й не хотів пропихатися до неї, бо постеріг поблизу голову старого Балтазара. Нехай після свята зустрінеться з нею, думав він, а поки що милуватиметься здалеку. Яка ж гарна вона була! Біляві коси, проплетені кісниками, звивалися на тім’ї у вузол, сколотий шпилькою. Біле чоло було пов’язане рожевою стрічкою, кінці якої спадали на спину; тугі перса облягала вишивана шнурівка, дядечків дарунок з ліпших часів. На плечах сніжно-білої сорочки з коротенькими повними рукавцями червоніли банти-«крильця», біле скляне намисто стягував іззаду блакитний бант. Спідничка була зелена, облямована чорним, фартушок широкий; на ногах білі панчохи й низенькі черевички з опушкою.
Їржик обернувся, зачувши батьків голос. Попереду вже залунала музика, процесія зрушила з місця. Мікулаш, ухопивши сина за руку, квапливо заговорив, і Їржикові здалося, що голос його тремтить.
— Їржику, пам’ятай те, що пообіцяв мені вчора, не забувай ніколи. Як не повернусь увечері до Материнці, не жди мене, розумієш?..— Він хотів сказати ще щось, але натовп уже рушив за процесією. Мікулаш стис синові руку й став протискатися назад, між війти.
Здивований Їржик побачив, як батько ще раз обернувся, потім зник у натовпі. Але який він мав вигляд! Лице бліде, в очах якийсь чудний, тоскний вираз... Їржикові стало моторошно, він відчув: батько щось надумав. Хлопець вирішив стежити за ним, хотів пробратися ближче, але людський потік підхопив його. Лунала музика, вигуки й гомін юрми, віддалік гриміли мортири. Похід увійшов у браму, минув перше й друге подвір’я і спинився на третьому. Їржик весь час шукав очима батька, та марно.
Процесія стала півколом у третьому подвір’ї, звідки вели сходи побіля каплиці в маленький дворик під високою круглою вежею, яким ходили до замкових покоїв. Усі в третьому дворі не помістилися, частина мусила стояти в другому. Тиснява була страшенна, даремно слуги та кінна сторожа відпихали людей. Кожен хотів бачити князівську родину та гостей, як вони йтимуть до каплиці на урочисту відправу. Депутації міст і містечок та війтів з коншелами впустили через маленький дворик до замка. Сходи були застелені килимами, все кругом аж блищало, вбране запашним квітом. У коридорі біля залу, який нині називається залом Пікколоміні, чекали панські урядовці на чолі з управителем. Слуга в пишному уборі доповів, і депутація вступила до просторого залу, на стінах якого висіли портрети всіх визначних членів князівського роду. На узвишші в розкішному кріслі, оббитому червоним оксамитом, сидів молодий князь. Він щойно прийняв віншування вельможних гостей, а тепер прийшли піддані з присягою. Князь мав на голові білу перуку: з вузьких рукавів темно-синього гаптованого сріблом каптана виглядали мереживні манжети, шию обвивав білий шарф. На грудях, на довгому жовтому камзолі, теж шитому сріблом, біліло жабо. Вузькі панталони до колін, білі шовкові панчохи та черевики з срібними пряжками доповняли його туалет. При боці висіла коштовна шпага з золотим руків’ям. Вид молодого вродливого князя був трошечки блідий. Праворуч нього, трохи нижче, сидів королівський камергер, за його спиною стояв князів камердинер, тримаючи на червоній подушечці князівське жезло. По обидва боки сиділи півколом у пишних кріслах князеві родичі та високі гості.
Управитель, підступивши на чолі урядовців до князевого трону, тричі низько вклонився і виголосив вітальну промову, припоручаючи себе й своїх підлеглих ласці вельможного пана. Йосиф-Парілле милостиво кивнув головою, і урядовці відступили назад; управитель, одначе, лишився біля помосту. Потім, кланяючись, підійшли міщанські депутати, війти та коншели. Находський бургомістр у великій перуці чеською мовою прочитав від імені всіх місцевих управ довгу орацію, закінчивши її так: