— Якого їм дідька треба? Навряд щоб щось хороше,— бурчав драгун.
І не помилився.
Другого дня перед полуднем він уже виходив з канцелярії від пана управителя. Вхопивши ціпок, якого, входячи, поставив біля дверей, він судорожно стис його в руці й ледве стримався, щоб не погрозитись ним. Вид і шия старого драгуна налилися кров’ю од гніву, очі горіли. В кінці коридора він спинився, обернувшись, грізно поглянув на двері канцелярії й тільки тоді натяг на сиву голову кучму і побіг сходами вниз.
— Гей, куме Салаквардо, куди це так поспішаємо?
Балтазар, побачивши Рихетського, зупинився.
— Ет, утікаю, щоб не плюнути ненароком отим у пики! — Він кивнув головою в бік канцелярії.
— Тихше, не так шпарко, пане-брате, бо тут і стіни мають вуха. Але я маю до вас справу; може, почекаєте, поки я сходжу до управителя?
— Чому ні! — Й Балтазар побіг униз.
Ртинський війт пішов до канцелярії, а Уждян, чорніший од хмари, ходив по двору. Нівлт повернувся не скоро.
— Ну, так що там з вами сталося?
— Ет, ходімо звідси, мене тут у цьому панському кублі душить усе, нехай у полі розповім.
Коли замок уже лишився за спиною, старий драгун почав розповідати; з його різких рухів видно було, що він знову розпалився.
— Мене на сьогодні викликано, до управителя. Прийшов я вчасно, але чекати мусив добру годину, поки він зволив згадати про мене. Закликали мене до канцелярії. Сидить він там із писарем, знаєте, з отим худим, косооким. Той починає: «Ти Балтазар Уждян?» — «Я»,— кажу. «Ти дістав у 1763 році з ласки милостивого князя садибу в Ж., звану «Скелею»? Я мовчу, мене оте «з ласки» заїло. Гарна ласка! А той гугнявий каламар знову питає, вже з серцем: «Дістав чи ні?» Я кивнув головою. Він як визвіриться: «Ти, мурмило репане! Говорити не вмієш, чи що?» А управитель слухає та, бачачи, що писарчук сердиться, й сам озлився: «Ти, лайдаче!» Він же по-нашому більш нічого й не вміє. Стонадцять чортів, як мене за печінки взяло! На мене, старого драгуна, отак кричати! — Салакварда сплюнув.
— А далі що ж? — допитувався Рихетський.
— Та, одно слово, той перодряп ознаймив мені від імені пана управителя, що... що я мушу виходити на панщину.
Балтазар зупинився. Рихетський запитливо глянув на нього.
— Ви ж знаєте, пане-брате,— почав знову Уждян,— що як мені наділили це господарство, то звільнили від панщини й усіх повинностей, опріч податку, на десять років. А тепер обкрадають мене на два роки, та ще й мушу починати в найтяжчий час, у таке лихоліття, коли й сам уже заборгувався кругом.
— А ви ж їм що?
— А я кажу, умова була не така, нехай пан управитель буде ласкав пригадати, що обіцяв мені пільгу до тисяча сімсот сімдесят четвертого року, а зараз тільки сімдесят другий. Писар витлумачив те йому, а тоді на мене як напуститься, де в мене, мовляв, папір, та щоб я йому чорним по білому показав, та що це буцім сам князь так звелів. Я йому кажу, що мені на словах пообіцяли, то я й повірив; а він тоді кричить на мене: «Стара шельма, шахрай!» Стонадцять чортів, я з тої злості забув, де я, та як бовкну навпростець: бачу, мовляв, що вони б і на папір не зважили. Ех, побачили б ви, що там зчинилося! Писар грозить, що дозорця покличе, управитель кричить: «Лайдак!» Тоді показали мені на двері, а завтра вже мушу вийти до Плговського фільварку.— Старий драгун глибоко зітхнув.
— Шкода мені вас, пане-брате, бігме, шкода, але нема ради. Що ви їм удієте? Але, може, якось... бачте, тепер і вас зачепило, самі знаєте, така скрізь нужда, голод, та дорожнеча, та хороби; люди ж мруть як мухи. А тут іще й панщина... Панів шкода й просити. Є в мене одна думка, але хотілося спершу з кількома розумними краянами порадитись. Я вже казав декому, і всі обіцяли прийти: з Батньовиць, із Слатіни, з Червеної Гури, з Жернова, із Студниць, із Славікова; приходьте й ви з вашим війтом у неділю до мене на рихту, поговоримо. Пани нам не помагають і не поможуть, мусимо самі собі зарадити.
— А яка в вас думка?
— Почекайте, хай потім скажу.
— Ет, найліпше було б рушити на отих та...— Старий драгун обернувся до замка й посварився важким кулаком.
— Поспіх тільки шкодить; це нам лишається аж наостанок. То прийдете?
— Аякже! І війта приведу.
Іще трохи вони йшли разом, а на роздоріжжі стисли один одному руки й кожен звернув до свого села.
Незвичайні думки вирували в сивій голові старого драгуна. Ще колись у війську йому траплялося розмовляти про відносини між кріпаками й панами, але тоді він вірив, що все так і має бути, як є; ставши ж сам хліборобом, він спізнав хлопську недолю й несправедливість панів, котрих зненавидів за кривду, завдану Скалакам. А тепер Уждян позбувся й решток поваги та доброї думки про своїх володарів. Отак-то вони дотримують слова! За віщо вчинили з ним так? Тепер він би вже не став стримувати Мікулаша, як того зимового вечора на «Скелі».