Більшість присутніх, боячись кари, вважала, що треба спробувати ще раз звернутися до князя. Розмова пожвавішала, кожен міркував по-своєму, дехто й зовсім зводив мову на стороннє. Найбільш заперечував проти депутації до Відня Ржегак із Слатіни. Натомість старий драгун твердо стояв за Рихетського:
— Ідіть, ідіть до пана, виженуть вас, як собак, а то й у глибку вкинуть, яко бунтівників. Ідіть, просіть, плачте, то й побачите. До двора можна поскаржитись, цісарева має добре серце, я знаю, ще як у війську служив...
— Ну то й що,— впав йому в річ Ржегак,— думаєте, так вам зразу сядуть та почнуть мільйони роздавати? А за два тижні не помремо, зате будемо безпечні...
— Та ви звісно, вам що, на своєму господарстві...
— Ну й що? Думаєте, я не знаю, чого ви так завзялись?
— А чого? — Салакварда схопився з місця.
Рихетський почав утихомирювати Уждяна й Ржегака; знявся гамір, так що ніхто не почув війтишиного голосу. Двері хатини відчинилися, й на порозі став Їржик. Його розцяцькований капелюх був збитий на потилицю, цимбали він приставив до одвірка. За спиною його стояла спантеличена війтиха, котра не зуміла затримати хлопця. Галас одразу стих, усі з подивом витріщились на молодого Скалака.
— Чого тобі треба? — грубо спитав найближчий.
Їржик низько схилився перед ним.
— Уклінно цілую ручку, пане управителю!
Дехто засміявся, інші зачудовано дивилися на юнака. Уждян і Рихетський стали навшпиньки, щоб через голови інших розглядіти дивну прояву.
— Пане управителю, дозвольте мені прочитати вашій мості невеличку супліку. Бо я зовсім пропадаю...
— Божевільний... Хто він такий?
— Мати божа, це Скалак! — скрикнув Салакварда; старий драгун увесь здригнувся, впізнавши хлопця.
Тепер уже селяни зрозуміли, хто це; ім’я те було відоме всім.
— Мікулашів син,— загомоніли в хатині, співчутливо або з цікавістю дивлячись на Їржика, котрий щось шукав у кишенях своєї нужденної лахманини. Зрештою він витяг пожмаканий аркушик. Балтазар, отямившись, підійшов до нього й поклав йому руку на плече.
— Їржику, що з тобою сталося? Де ти пропадав так довго?
Їржик втупив у нього очі й, мляво всміхнувшись, промовив:
— Уклінно прошу, я здалеку, мені ще треба сьогодні додому вернутись. Дозвольте прочитати супліку.
Балтазар спохмурнів.
— Їржику, а мене ти знаєш? — спитав Рихетський.
— Ви були в Градці, як там дзвонили на похорон.
— Це він усе про батька. Он чого він...
— Ну, прочитай нам свою супліку.
Їржик усміхнувся, але той усміх краяв серце Уждянові. Хлопець почав читати:
— «Високородний, вельмишановний пане управителю Находських маєтків!
Даруйте нам милостиво, що ми зважилися турбувати вас своїм нікчемним писанням. Б’ємо чолом вам і просимо вас уклінно бога милосердного ради помогти нам у нашій біді».
Далі в тому проханні списувалася скрута двох селянських родин, які, терплячи велику нужду та голод, неспроможні були виконати свої підданські повинності й просили, щоб їхні господарства було передано комусь іншому, бо інакше, писали вони, їм доведеться покинути все напризволяще.
— «До стіп ваших припадаючи, просимо такої вашої ласки, щоб ви над нами змилостивились та помогли нам. А ми за те будемо й самі, й зі своїми жінками та діточками і встаючи, й лягаючи вас у своїх негідних молитвах поминати, щоб вам бог всемогутній дав здоров’я, й добра всякого, і довгого панування із усім вашим родом, а на тому світі жизнь вічну дарував».
— Я знаю цю супліку! — вигукнув Мітіска з Ліпого.— То наші, Матєна і Гаєк, попросили їм написати.
— І подавали її? — спитав Рихетський.
— Авжеж; але нічого не вийшло. Матєна й досі сидить. Кажуть, бовкнув там щось у канцелярії, так його й...
— От вам, люди добрі, чуєте? Просіть, канючте, пишіть супліки, як оця-от, а що випросите? — мовив Рихетський.
Їржик зі своїм папірцем у руці стояв біля дверей мовчки, дивлячись у землю. На хвилину всі, опріч Уждяна, забули про нього.
— Хочете іще йти просити до замка? Щодо мене, то я й кроку не ступлю туди; знаю, що все це на вітер.
Війтова партія зросла, нерішучі пристали до більшості, так що врешті й Ржегак нехотя махнув рукою:
— Про мене, хай і так.
— А хто піде до Відня?
— Рихетський! — закричали всі.
— Піду, люди добрі, але не сам, треба ще хоча б двох чоловік.
— Салакварда нехай іде, то хлоп бувалий!