— А в замку нібито відтоді так і не був.
— Ні, рознедужався потім знову. А тепер, кажуть, жирує в столиці. Один ловчий, що їздив із ним, повідав, ніби такий там, як із хреста знятий. Каже, що він, ловчий себто, не помінявся б із ним, хоч би йому й ще один маєток давали... Ну що ж, Їржику, вертайся, поможу тобі, скільки снаги стане.
Скалак міцно стис Нівлтові руку.
Другого дня Їржик вернувся з Лідкою в гори, до свого села, взявши на «Скелі» такі дорогі йому цимбали. Хату він спродав і наладився перебиратись. Як почало облітати листя з дерев, Їржик перевіз своє скромне збіжжя через кордон. Заїхавши до одного села під Туровом, Скалаки оселилися там, найнявши хатину.
Залишаючи Строужне, Їржик з дружиною сходили на тихий цвинтар, до могили коханого дядечка.
— Тут спить ваш дідусь,— мовила Лідка до дітей. Голос її тремтів, очі зросилися слізьми.
Salva guardia лишився у самоті, та Їржик з Лідкою часто залітали вдячною думкою до низенької могилки.
Їржі Скалак тішився своїми хорошими дітками, виховував із них чесних людей.
— Святе діло переможе. Справедливої речі ніхто не здужає в землю втоптати,— не раз повторював він їм слова небіжчика Балтазара.— Люди будуть рівні й вольні; може, ви цього дочекаєтесь.
Безнастанна, важка праця була постійною гостею в Скалаковій хаті, але й мир та згода ніколи не залишали її.
Я стояв на балконі Находського замка. Внизу шуміли похмурі темні модрини та білокорі берези. В розквітлому бузку, що ним поріс увесь схил замкової гори, виднілися руїни круглої вежі-хурдиги. Я щойно пройшов залами й довгими переходами славнозвісного замка, і в думці моїй оживали події, що відбувались у цих мурах, та перекази, які осявали старовинну будівлю чарами поезії. І от переді мною розіслалася повита красою гірська країна. Ген на обрії синіли чесько-кладські гори з могутнім Бором, довкіл бовваніли лісисті пагорби, поміж ними вилась зелена долина Метуї. В долині та на схилах працювали хлібороби. Нині вони працюють вільно, на своїх ланах, для себе і навряд чи знають, скільки стогону чули ці лани. Онук забуває про дідові муки.
Страждання народу зворушило мою душу: я ніби увіч бачив його недолю, його рабство, а в цьому панському гнізді мені вчувалися гіркі зітхання. Невеселі, похмурі барви має змальована мною картина, та на темному тлі тим ясніше сяє світла ідея свободи, боротьби за людські права, опору гноблених гнобителям.
Сто літ минуло! Батьки вистраждали кращу долю синам. Але й у синів є мета, є обов’язок перед народом. Вони повинні бути його серцем, його силою.
Хай же вони завше пам’ятають це!
Школа мужності
28 жовтня 1918 року була проголошена незалежна Чехословацька республіка. Прочитати в цей день від імені всієї нації слова присяги припала честь письменнику Алойсові Їрасеку.
Велика честь — і заслужена. Майже півстоліття до того сподіваного дня Їрасекові твори навчали чехів, будили в них думку й одвагу боротися за національне й соціальне визволення. Трохи не з першої своєї книжки Їрасек став найпопулярнішим, найулюбленішим у народі письменником. Саме в народі, бо «вищому суспільству» та офіціальній критиці не до смаку були Їрасеків демократизм і реалізм, брак модної естетської витонченості в його творах. Однак і досі в усій чеській літературі можна знайти небагато творів, які могли б позмагатися своєю популярністю з книжками Їрасека. До них зверталися люди в найкритичніші для нації часи. Як писав визначний чеський учений, академік Зденек Неєдлий, у роки першої світової війни, коли перед поневоленими народами Австро-Угорської імперії замріла надія на визволення, чи не кожен солдат-чех носив у ранці томик Їрасека. Тоді й багатьом літературним гурманам, що доти згорда дивились на письменників доробок, відкрилась уся його глибина, і Їрасекова слава стала буквально всенародною.
А тим часом у величезній, на кількадесят томів, творчій спадщині Алойса Їрасека зовсім мало творів, які прямо трактували б проблеми сучасного йому життя Чехії. Письменникова стихія — історія, давнє або й не дуже давнє минуле чеської землі. Чи не мусило б таке замилування в минулому скорше відвертати читача від пекучих питань сучасності? На це найкращою відповіддю будуть слова самого Їрасека:
«Я намагався оживити нашу минувшину, наблизити її до нашого розуміння. Я не чинив як мрійник, котрий, звернувшись до минулого, не дбає про тяжку боротьбу свого народу в теперішньому. І саме через те, що я всією душею переживав цю боротьбу, я відчував, що необхідно звернутися до нашої історії, бо хто не знає вчорашнього дня, той не зрозуміє сьогоднішнього. В ланцюгу життя ланки сучасності зчеплені з ланками минулого. І не все, що було колись, є мертвою минувшиною. Борці пішли від нас, але боротьба лишилася».