АЛЕКСАНДРА РІПЛІ - СКАРЛЕТ
«Зацікавлює... захоплює... поглинає».
— «Піпл»
«Александра Ріплі вірна характерам Скарлет та Рета. У неї непохибне чуття стилю, притаманного Мітчелл».
— «Чикаго Триб'юн»
«Додає нової родзинки улюбленій класичній книзі...» Ріплі продовжує оповідь, не втрачаючи темпу».
— «Сан-Франциско Кронікл»
«Масова література вищого ґатунку... Оповідь по-справжньому зачіпає. Очевидно, що Ріллі проробила складну роботу, видно її ґрунтовне дослідження і письменницький хист... Вона — вмілий і професійний оповідач... Герої цілісні та живі... складна, захоплива пригода. Героїня цієї історії... героїня Ріллі. І вона жива».
— «Орландо Сентінел»
«Примушує швидше перегортати сторінки... Ріплі лишилася вірною духові роману Мітчелл».
— «Ганнет Ньюз Сервіс»
«Ріллі — це... американська Розамунд Пілчер».
— «Клівленд Плейн Ділер»
«Любовний роман найкращого штабу».
— «Чаттануга Таймз»
«Захопливо».
— «Лейдіз Гоум Джорнал»
«Повертає до життя оригінальний роман з його швидким розвитком подій, симпатичними героями і яскравими барвами місцевих країв та історії».
— «Гранд Репідз Прес»
Заблукала у пітьмі
1
Незабаром це закінчиться, і тоді я поїду додому, до Тари».
Скарлет О'Гара Гамільтон Кеішеді Батлер самотньо стояла оддалік від решти жалібників, що зібралися на похорон Мелані Вілкс. Періщив дощ, убрані начорно чоловіки й жінки тримали над головами чорні парасолі. Вони посхилялися одне до одного, жінки ридали, розділяючи спільні прихисток і журбу.
Скарлет ні з ким не ділилася ні своєю парасолею, ні своєю журбою. Від поривів вітру студені струмені дощу затікали під парасолю, збігали по шиї, та вона їх не зауважувала. Вона взагалі нічого не відчувала, вона заціпеніла від утрати. Побиватися вона буде потім, коли зможе витримати цей біль. Зараз вона нічого до себе не підпускала: ні болю, ні відчуттів, ні думок. Тільки одні слова знову і знову зринали в її голові, слова, що обіцяли втіху зболеному серцю і додавали сили, яка допоможе дочекатися цілющої відради.
«Незабаром це закінчиться, і тоді я поїду додому, до Тари».
— ...попіл до попелу, прах до праху... — Голос священика проник крізь панцир оніміння, слова закарбувалися у свідомості. «Ні! — Беззвучно кричала Скарлет. — Тільки не Меллі. Це не могила Меллі, вона завелика, а Меллі така тендітна, у неї кісточки, як у пташки. Ні! Вона не померла, не може такого бути».
Голова Скарлет сіпнулася вбік, щоб не бачити викопаної могили і дешевої соснової домовини, яку туди опускали. У м'якому дереві закарбувалися невеличкі півкола, знаки від молотка, що забивав цвяхи у віко, яке накрило ніжне, любляче, серцевидне обличчя Мелані.
«Ні! Не можна, не робіть цього, адже йде дощ, не опускайте її туди, там її намочить дощ. Вона так потерпала від холоду, не можна залишати її під холодним дощем. Я не можу на це дивитися, я цього не витримаю, я не вірю, що її нема. Вона любить мене, вона — моя подруга, єдина вірна подруга. Меллі любить мене, вона б нізащо не покинула мене саме тоді, коли потрібна мені найбільше».
Скарлет поглянула на людей, що стояли біля могили, у ній збурився гнів. «Жоден із них не побивається так, як я, жоден із них не втратив так багато, як я. Ніхто не знає, як сильно я її люблю. Але Меллі знає, адже так? Вона знає, я мушу вірити, що знає.
Однак вони ніколи в це не повірять. Ні місіс Меррівезер, ні Міди, ні Вайтінги, ні Елсінги. Погляньте, як вони скупчилися коло Індії Вілкс та Ешлі, наче зграя намоклих круків у жалобних шатах. Усі втішають тітоньку Дріботуп, хоча й знають, що в неї очі на мокрому місці, й вона готова розридатися через найменшу дрібницю, навіть через підгорілий хлібець. Їм і на думку не спадає, що мені також, можливо, потрібна розрада, адже я була найближча до Мелані. А вони поводяться так, наче мене тут навіть нема. Ніхто не звертає на мене жодної уваги. Навіть Ешлі. Він знає, що я була поруч протягом двох жахливих днів одразу після смерті Мелані, коли йому потрібна була допомога з організацією всього. Їм усім потрібна була допомога, навіть Індії, що мекала як овечка. Що будемо робити з похороном, Скарлет? А з поминальним обідом? А з труною? А хто буде її нести? А місце на цвинтарі? А що написати на надгробку? А подати некролог у газету? А тепер вони всі між собою згуртувалися, ридають і голосять. Що ж, я не дам їм такої втіхи, вони не побачать, як я плачу тут одна-однісінька, і нема нікого, щоб мене втішити. Я не стану плакати. Тільки не тут. Тільки не тепер. Якщо я розридаюся, то вже не зможу зупинитися. Коли я приїду в Тару, тоді зможу дати волю сльозам».