— Ану тихо обоє, — прикрикнула Сьюлін.
Скарлет поливала кулешу підливою, накладала її на шматочки шинки і розмазувала виделкою.
— Дядечко Рет мене б також відпустив, — заскиглила Елла.
«Я не буду цього слухати, — подумала Скарлет, — я закрию вуха і насолоджуватимуся сніданком». Вона поклала шинку з кулешею і підливою у рот.
— Мамо... Мамо, а коли дядечко Рет приїде до Тари? — неприємно запищав Еллин голос.
Скарлет, незважаючи на дану собі обіцянку, почула ці слова, і смачні наїдки в роті враз перетворилися на тирсу. Що ж їй сказати, як відповісти Еллі на її питання? «Ніколи». Така була правдива відповідь? Скарлет не могла, вона відмовлялася в це повірити. Вона з відразою поглянула на свою рум'янощоку доньку. Елла все зіпсувала. «Хіба не можна було дати мені спокій, принаймні поки я поснідаю?»
Елла успадкувала кучеряве руде волосся від свого батька, Френка Кеннеді. Воно стирчало на всі боки, наче іржаві дротяні пружини, навколо її заплаканого личка, воно завжди вибивалося з тісних косичок, які їй заплітала Пріссі, хоч би як та змочувала його водою. Фігурка Елли теж скидалася на дротяну, така ж худорлява і кістлява. Вона була старша за Сьюзі: їй було майже сім, а Сьюзі — шість із половиною. Проте Сьюзі була на півголови вища та набагато важча від неї, а тому безкарно верховодила Еллою.
«Не дивно, що Елла чекає на приїзд Рета, — подумала Скарлет. — Він її справді любить, а я — ні. Вона дратує мене так само, як колись дратував Френк, і хоч би як я намагалася, я не зможу її полюбити».
— Мамо, коли приїде дядечко Рет? — знову завела Елла. Скарлет відсунула від столу стілець і встала.
— Це стосується тільки дорослих, — відказала вона. — Піду подивлюся, як там Мамка.
Зараз вона не може думати про Рета, вона подумає про нього пізніше, коли не буде така засмучена. Тепер важливіше — значно важливіше — вмовити Мамку проковтнути трохи юшки.
— Мамко, люба, ще одну ложечку, заради мене.
Стара відвернулася від ложки.
— Я втомилася, — зітхнула вона.
— Я знаю, — сказала Скарлет. — Знаю. Тоді подрімай, я тобі більше не докучатиму. — Вона поглянула на майже повну миску. З кожним днем Мамка їла все менше й менше.
— Міс Еллен... — слабко покликала Мамка.
— Я тут, Мамко, — відповіла Скарлет. Їй було прикро від того, що Мамка її не впізнавала і вважала, що руки, які так лагідно її доглядали, належали матері Скарлет. «Не дозволю цьому засмучувати мене, — щоразу обіцяла собі Скарлет. — Адже це мама завжди доглядала хворих, а не я. Мама була доброю до всіх, вона була янголом, вона була справжньою леді. Для мене честь, що мене з нею плутають. Я, певно, потраплю до пекла за те, що заздрю Мамчиній любові до матері... от тільки я більше не вірю в пекло... та і в рай також».
— Міс Еллен...
— Я тут, Мамко.
Старечі очі розплющилися:
— Ти не міс Еллен.
— Я Скарлет, Мамко, твоя маленька Скарлет.
— Міс Скарлет... Покличте місте' Рета. Маю щось сказати...
Скарлет прикусила губу. «Я також хочу йому щось сказати, — нечутно плакала вона. — Так хочу! Але він пішов, Мамко. Я не можу виконати твого прохання».
Вона помітила, що Мамка знову провалилась у забуття, і щиро подякувала за це. Принаймні так Мамка не відчувала болю. Її ж власне серце щеміло, ніби в нього вп'ялося безліч ножів. Їй так потрібен був Рет, саме зараз, коли Мамка чимдалі швидше скочувалася у прірву смерті. «Якби ж він тільки був тут, поруч зі мною, розділяв зі мною той самий біль. Адже Рет також любив Мамку, і Мамка любила його. Він ніколи так не прагнув завоювати чиюсь повагу, казав Рет, і ніколи так не цінував чиєїсь думки, як Мамчиної. Він побиватиметься, коли дізнається, що вона померла, і жалкуватиме, що не зміг із нею попрощатися...»
Скарлет рвучко підняла голову, широко розплющивши очі. «Звісно. Яка ж я дурепа». Вона поглянула на змарнілу стару, яка під ковдрою здавалася крихітною і безтілесною.
— Мамко, дорогенька, дякую тобі, — видихнула вона. — Я приїхала до тебе по розраду, хотіла, щоб ти знову все налагодила, і так воно й сталося, як завжди.
Вона відшукала Вілла в конюшні, він саме чистив коня.
— Ох Вілле, добре, що я тебе знайшла, — сказала Скарлет. Її зелені очі заіскрилися, щоки розчервонілися від емоцій, а не від рум'ян, до яких вона зазвичай удавалася. — Позичиш мені коня і візок? Хочу поїхати у Джонсборо. Хіба що... ти часом не збирався їхати по щось до Джонсборо? — Вона затамувала подих в очікуванні відповіді.