Скарлет насупилася.
— Але в домі немає зброї.
— Буде, — відказав Рет, — і двоє чоловіків. Приїдуть на цей час з плантації.
— А ти коли їдеш? — спитала Еленор Рета.
— Тридцятого. Я домовився про зустріч із Джулією Ешлі на тридцять перше. Нам потрібно спланувати спільну стратегію.
«Рет іде! Повертається на свою смердючу, брудну плантацію! І не поцілує мене в новорічну ніч. Тепер я точно розплачуся».
— Я поїду з тобою, — сказала Розмарі, — я вже кілька місяців там не була.
— Ти не можеш поїхати на плантацію, Розмарі, — обережно і терпляче відказав Рет.
— Люба, боюсь, Рет має рацію, — погодилась місіс Батлер, — у нього багато справ, і він не зможе постійно тебе супроводжувати. Не лишишся ж ти сама в будинку або й деінде із тим дитям, яке тримаєш за покоївку. Там зараз стільки всього відбувається, стільки грубіянів довкола.
— Тоді я візьму твою Селі, а Скарлет позичить тобі Пенсі. Правда, Скарлет?
Скарлет усміхнулась. «Рано ще плакати».
— Я поїду з тобою, Розмарі, — солодко сказала вона, — і Пенсі поїде з нами.
Новий рік можна зустріти і на плантації. Не в бальній залі з купою людей, а тільки вони удвох із Регом.
— Це дуже великодушно, Скарлет, — сказала міс Еленор, — ти ж пропустиш наступного тижня всі бали. Тобі пощастило, Розмарі, що в тебе така дбайлива невістка.
— Не думаю, що їм варто їхати, мамо. Я цього не дозволю, — заперечив Рет.
Розмарі вже хотіла протестувати, але місіс Батлер злегка підняла руку, спиняючи її, і тихо промовила:
— Рете, це несправедливо. Розмарі любить Данмор Лендінґ так само, як і ти, але, на відміну від тебе, не може так часто туди приїздити. Мені здається, ти повинен взяти її з собою. Тим більше, ти збираєшся до Джулії Ешлі. Вона дуже прихильна до твоєї сестри.
Думки Скарлет вихром крутились у голові. Що їй до танців, якщо вона буде наодинці з Ретом? Розмарі вона якось спекається, може, ця міс Ешлі запросить її погостювати. Тоді в будинку залишиться тільки Рет... і Скарлет.
Вона пам'ятала, як він зайшов до неї в кімнату, коли вона ночувала там минулого разу. Він обіймав її, заспокоював, говорив так ніжно...
— От зачекай, Скарлет, побачиш плантацію міс Джулії, — голосно сказала Розмарі. — Вона точнісінько така, якою і повинна бути справжня плантація.
Рет їхав попереду і розчищав дорогу, відкидаючи чи вириваючи лози жимолості, якими поросла стежка крізь сосновий ліс. Скарлет їхала слідом за Розмарі, забувши на мить про Рета. Думки її були зайняті іншим. «Дякувати Богу, ця стара шкапа така гладка і ледача. Я не їздила верхи так довго, що норовистіший кінь точно би мене скинув. А я ж так любила їздити верхи... колись давно... тоді ще стайні в Тарі не стояли пусткою. Тато так пишався своїми кіньми. І мною. У Сьюлін руки були, як ковадла, порвала би вуздечкою рота і алігатору. А Керрін боялася навіть власного поні. Я їздила з татом наввипередки, мчала стрімголов, іноді майже його обганяла. “Кеті Скарлет, — казав він, — у тебе янгольські рученята, а витримка, як у самого нечистого. Це кров О'Гарів у тобі, а кінь завжди упізнає ірландця і вже добряче для нього постарається”. Любий тато... Ліси Тари пахли так само різко, як і ці, запах соснової смоли лоскотав у носі. Так само сліпати птахи, шурхотіло листя в коня під ногами, такий же спокій. Цікаво, скільки у Рета акрів землі? Треба розпитати Розмарі. Вона знатиме точно, до квадратного дюйма. Сподіваюся, ця міс Ешлі не така дракониха, як Рет її малює. Як тоді сказав Рет? Так кривиться, наче оцту щойно випита. Він так дотепно кепкує — аби лише не з мене».
— Скарлет! Наздоганяй, ми майже приїхати, — гукнула до неї Розмарі. Скарлет злегка цвьохнула коня стеком, і він пішов трохи швидше. Вона нагнала Рета і Розмарі, коли ті вже минули ліс. Сонце спочатку осліпило, і вона нічого не бачила — тільки гострий Ретів силует проти яскравого сонця. Який же він гарний, як статно тримається верхи, і не на старій шкапі, як у мене, а на справжньому норовистому коні. Он як у коня м'язи сіпаються під шкірою, рвався б уперед — aлe стоїть, наче влитий. А Рет же тільки й того, що стиснув коліна і віжки тримає в долонях. А його руки...»
Розмарі спіймала її погляд і махнула рукою, показуючи вперед. Скарлет перехопило подих. Їй завжди було байдуже до архітектури, вона її ніколи не помічала Навіть всесвітньо відомі споруда на Беттері-стрит у Чарлстоні були для неї всього лише будинками. Але маєток Ешлі Бероні, який належав Джулії Ешлі, відрізнявся такою суворою красою, що навіть Скарлет мусила визнати його надзвичайність і якусь невловиму для неї велич. Неприкрашений садами, він самотів на вкритому травою лужку віддалік стародавніх могутніх дубів, що кремезними вартовими стояли по периметру газону. Квадратний, мурований з цегли, з білими одвірками і віконними рамами, будинок був "незвичайний", — прошепотіла Скарлет. Не дивно, що це єдиний маєток на річці, який обійшли пожежі Шерманової армії. Навіть янкі не посміли би осквернити велич, яка постала перед її очима.