— Може, у неї і раби досі є? — з пекучим сарказмом запитала Скарлет. Час великих плантацій давно минув і не було їм вороття.
— О Скарлет, іноді ти говориш точнісінько, як Рет. Я б вас обох струсонула. Міс Джулія платить за роботу, як і всі інші. Але її плантація дає достатній дохід, щоби платити робітникам. Якщо колись матиму змогу, на нашій плантації я все так само влаштую. Жахливо, що Рет навіть не хоче спробувати.
Розмарі задзеленчала горнятами і блюдцями на таці.
— Не пригадаю, ти п'єш з молоком чи з лимоном, Скарлет?
— Що? А — з молоком, будь ласка, — Скарлет не цікавив чай. Вона все воскрешала у пам'яті стару мрію — відновлену Тару: щоби поля із білою бавовною доки сягає око, повні стайні та будинок точнісінько такий, як за життя матері. Справді, у цій кімнаті чувся давно забутий запах лимонної олії та рідини для чищення латуні і воску для підлоги. Запах був слабкий, але вона була впевнена, що відчуває його, незважаючи на різкий смолистий аромат соснових колод у вогнищі.
Вона не помітила, як потягнулась по горня, яке Розмарі запропонувала, і взяла його, залишаючи холонути, поки їй мріялось. «Чому ж не повернути Тарі минулу красу? Якщо ця літня леді дає собі раду з плантацією, я теж зможу заправляти Тарою. Вілл не знає Тару, не знає її справжню, найкращу плантацію в окрузі Клейтон. “Ферма на два мули”, — так він її тепер називає. Заради усіх святих, Тара — це значно більше! Ладна закластись, я теж так зможу! Хіба тато не повторював сотні разів, що я справжня О'Гара? Тоді і я зможу зробити те, що він зробив, зроблю Тару такою, якою він її збудував! Може, навіть і кращою. Я вмію вести бухгалтерію, діставати прибуток там, де ніхто би не додумався. Чому б і ні, землі навколо Тари здичавіли. Закладаюсь, я зможу їх купити за безцінь!»
Подумки вона малювала собі картини одна за одною — пишні поля, вгодована худоба, її стара спальня з білосніжними гардинами, завіяними в кімнату весняним вітерцем, напахченим жасмином, прогулянки верхи через розчищений від підліску ліс. ясно-червона земля у її володінні простягається на милі і милі в далечину, каштанова огорожа на далекій межі... Але треба відкласти це видиво. Неохоче вона прислухалася до наполегливої, голосної розповіді Розмарі.
«Рис, рис, рис! Розмарі Батлер більше немає про що поговорити? Про що там Рет так довго розмовляє із тою старою поторочею міс Ешлі?» Скарлет знову відсунулась на дальній край канапи — Ретова сестра мала звичку прихилятись до співрозмовника, коли захоплювалась розмовою. Розмарі її вже мало не в кут загнала. Аж тут прочинилися двері, і Скарлет радо обернулася. «Проклятий Рет! Над чим це вони з Джулією Ешлі так сміються?» Він думає, це кумедно — покинути її до другого пришестя? Сама Скарлет була інакшої думки.
— Ви завжди були пройдисвітом, Рете Батлер, — провадила Джулія, — але зухвалості серед ваших гріхів раніше не пригадую.
— Міс Ешлі, наскільки мені відомо, зухвалими господарі завжди вважають слуг, а старші — молодь. І хоча я, насамперед, ваш покірний слуга, я не повірю, що ви за мене старша. Однолітками я нас із вами визнаю із задоволенням, але в жодному разі — не старшою, про це не може бути й мови.
«Та він же фліртує зі старою почварою! Певне, йому щось дуже треба, якщо він готовий виставити себе таким дурнем».
Джулія Ешлі лиш пирхнула — інакше не скажеш — поважно і гордовито.
— Ну гаразд, — сказала вона, — нехай, але тільки аби покласти край цьому безглуздю. Тепер сідай і досить цих дурощів.
Рет підсунув стільчик ближче до чайного столика і церемонно поклонився, коли Джулія сіла.
— Дякую, міс Джуліє, за поблажливість.
— Припини блазнювати, Рете.
Скарлет обурено насупилась. «Ось як? Стільки галасу, щоби перейти на “ти”, і “міс Ешлі” тепер “міс Джулія”, а “містер Рет” — просто “Рет”? Рет блазнює, як вона і сказала. Але і “міс Джулія” щось поводиться не надто розважливо. Та вона ж із ним мало не кокетує! Аж огидно, як легко він пудрить мізки жінкам!»
У кімнату квапливо увійшла покоївка і прибрала чайний сервіз зі столу перед канапою. Слідом за нею зайшла друга і безшумно переставила чайний столик ближче до місця, де сиділа Джулія Ешлі. Потім з'явився служник із великою срібною тацею, на якій стояв більший срібний сервіз і підставка зі свіжими сандвічами та пирогами. Скарлет мусила визнати — хоч би якою противною була Джулія Ешлі, але стара жінка все робила зі стилем!