— Рет розповів, що ти збираєшся у подорож, Розмарі, — сказала Джулія.
— Так, мем! Я така щаслива, що ладна вмерти.
— Що було би дуже незручно, на мій погляд. Скажи-но, ти вже продумала свій маршрут?
— Не дуже, міс Джуліє. Я лише кілька днів, як дізналася, що поїду. Знаю тільки, що хочу провести якомога більше часу в Римі.
— Але підбирай час обачливо. Там дуже важко переносити літню спеку, навіть корінним чарлстонцям. Самі римляни полишають місто і їдуть в гори чи на узбережжя. Я досі листуюся з деякими приємними людьми, вони тобі сподобаються. Звісно, я напишу тобі рекомендаційного листа. Якщо ти хочеш моєї поради...
— О, так, міс Джуліє, будь ласка! Я стільки хочу вас запитати.
Скарлет видихнула з полегшенням. Вона боялась, що Рет зараз розкаже міс Ешлі, як вона переплутала італійський Рим із тим містечком, що в Джорджії, але він не скористався цим шансом. Натомість підтримав розмову, теревенячи зі старою про людей із дивними іменами. Розмарі слухала, розвісивши вуха.
Розмова зовсім не цікавила Скарлет, але нудно їй не було. Вона із захватом спостерігала за кожним рухом Джулії Ешлі на чолі чайного столика. Не перериваючи розмову про римські руїни, хіба, щоби перепитати у Скарлет, з чим вона буде чай — із молоком чи з лимоном? і скільки шматочків цукру? — Джулія розливала чай і підносила кожне горня десь до рівня правого плеча. Так вона тримала його не більше трьох секунд, а потім відпускала, а горня забирала покоївка.
«Вона ж навіть не дивиться!» Скарлет була у захваті. Якби покоївка не встигла, горня впало би на підлогу. Але котрась із покоївок завжди була на місці, і горня тихо доносили до гостя, не розливши ні краплини.
«Звідки він взявся?» — Скарлет не помітила служку, який підійшов збоку, подаючи їй розгорнуту серветку і підносячи трирівневу підставку з сандвічами. Вона тільки-но збиралася простягнути руку до підставки, як прислужник подав їй тарілку, щоби їй було зручніше.
«Он воно як, поруч стоїть покоївка і передає йому речі, а він уже передає мені! Задуже вже складно для сандвіча з рибною мазанкою на один укус».
Проте елегантність дійства її вразила, аж надто, коли слуга в рукавичках виклав кілька різноманітних сандвічів їй на тарілку вишуканими щипчиками. Останнім штрихом був маленький столик, укритий скатертиною, оздобленою мереживом, який підставила друга покоївка їй біля колін саме тоді, коли вона почала задумуватись, як впоратися з горням і блюдцем в одній руці і тарілкою в другій.
Незважаючи на голод і цікавість — «Що ж це за сандвічі такі розкішні, щоби їх так вишукано подавати?» — Скарлет більше переймалася мовчазною вправністю слуг, коли вони підносили спочатку Розмарі, а потім Ретові тарілку, сандвічі і столики. Вона відчула щось схоже на розчарування, коли міс Ешлі не виказали особливої шани, а тільки повернули підставку на стіл перед нею. «Маячня якась! Вона навіть серветку сама собі розгортає!» Але по-справжньому Скарлет розчарувалася, коли вкусила перший із сандвічів, а то виявився просто хліб із маслом, хоча в маслі і відчувалось щось іще — «петрушка», подумала вона. «Ні, щось сильніше, напевне, зелена цибуля». Вона їла з апетитом, всі сандвічі смакували добре. А пироги на тортівниці виглядали ще краще.
«Ой лишенько! Вони все ще говорять про Рим! — Скарлет поглянула на челядників. Ті стояли, як вартові, в ряд під стіною позаду міс Ешлі. Вочевидь, пироги ще не скоро даватимуть. — Заради всього святого, Розмарі з'їла тільки півсандвіча».
— ...але ми забули про ввічливість, — сказала Джулія Ешлі. — Місіс Батлер, яке місто ви б хотіли відвідати? Чи ви поділяєте переконання Розмарі, що всі дороги ведуть до Рима?
Скарлет усміхнулась своєю найлюб'язнішою усмішкою.
— Я надто зачарована Чарлстоном, щоби думати про інше місто, міс Ешлі.
— Бездоганна відповідь, — зауважила Джулія, — хоч на ній і кінець розмові. Чи бажаєте ще чаю?
І перш ніж Скарлет встигла погодитись, заговорив Рет.
— Боюсь, нам час вирушати, міс Джуліє. Я ще не встиг розчистити лісові стежки, і вночі там верхи краще не їздити. А дні тепер такі короткі.
— Ви би давно встигли розчистити цілі дороги, а не стежки, якби ваші люди працювали на землі, а не ганебно добували фосфат.
— А я, міс Джуліє, думав, що у нас перемир'я.
— Так і є. І я його поважатиму. Більше того, я визнаю, що вам треба дістатись дому до сутінків. Я так захопилась щасливими спогадами про Рим, що втратила лік часу. Розмарі могла би залишитись у мене на ніч. А я би завтра провела її до Лендінґу.