«О так!» — подумки зраділа Скарлет.
— На жаль, сьогодні не вийде, — відказав Рет. — Можливо, ввечері мені доведеться відлучитися, а у Скарлет тут більше нема знайомих — лише Розмарі та покоївка із Джорджії.
— Рете, нічого страшного, — голосно запротестувала Скарлет, — справді. Чи ти думаєш, я така боягузка, що злякаюся темряви?
— Ні, Рете, ти правий, — підтримала його Джулія Ешлі. — А вам, місіс Батлер, не завадить трохи обережності. Час зараз непевний.
Тон Джулії був рішучий, як і її різкі рухи. Вона встала і пройшла до дверей. — Я вас проведу, а Гектор підведе ваших коней.
23
Позаду будинку, на травнику, що огинав його, наче підкова, скупчилися сердиті чорнюки — кілька великих груп чоловіків та пару жінок. Рет допоміг Скарлет і Розмарі спішитися біля нашвидкуруч збитої стайні і притримав під лікті, поки підконюший забирав повіддя і відводив коней. Щойно він відійшов достатньо далеко, Рет зашепотів їм напружено:
— Я проведу вас до входу в дім. Заходьте всередину і негайно підіймайтеся нагору, зачиніться у якійсь спальні. Не виходьте, поки я по вас не прийду. Я відішлю до вас Пенсі. Хай буде з вами.
— Що відбувається, Рете? — у Скарлет задрижав голос.
— Потім розповім, зараз немає часу. Робіть, як я наказав. — Він потягнув Скарлет із Розмарі за руки, і їм довелося підлаштуватися під його рішучі, але неквапливі кроки.
— Міст' Батлер! — закричав до нього хтось із натовпу і поспішив за Ретом.
Ще п'ятеро-шестеро чоловіків негайно пішли слідом за тим першим. «Зле, — подумала Скарлет. — Оце офіційне “містер Батлер” замість “містер Рет”. Трохи вороже, а їх тут десь із п'ятдесят».
— Лишайтеся там! — гукнув Рет у відповідь. — Я повернуся до вас і поговоримо, щойно проведу леді. — Розмарі перечепилася через камінчик на стежці, і Рет смикнув її догори, не даючи впасти.
— Навіть якщо ти зламала ногу... — кинув він тихо крізь зціплені зуби, — не зупиняйся.
— Все гаразд, — відповіла Розмарі.
«Незворушна, наче стіна», — подумала Скарлет. Вона зневажала себе, що так розхвилювалася. Дяка Богу, лишилося кілька кроків, і вони вийдуть до парадного входу. Аж вийшовши до фасаду, вона зрозуміла, що весь цей час майже не дихала. Але ось показалися знайомі зелені тераси, річка і озера у формі крилець метелика далеко внизу, і вона видихнула з полегшенням.
А тоді різко втягнула повітря. На викладеній бруківкою терасі перед будинком сиділи десять білих чоловіків, спершись спиною об стіну. Всі вони були худі, довготелесі, у великих важких черевиках і коротких вицвілих робочих комбінезонах. Поперек колін кожен тримав рушницю або дробовик, охопивши зброю звичною, розслабленою долонею. Обтріпані ширококрисі капелюхи ховали очі, але Скарлет знала — вони дивляться на Рета і прибулих із ним жінок. Хтось один сплюнув жовту від тютюну слину Ретові під ноги, прямо перед його гарними чоботами для верхової їзди.
— Дякуй Богові, що не вцілив у мою сестру, Клінче Довкінз, — сказав Рет, — інакше я би мусив тебе вбити. Я до вас, хлопці, за хвилю вийду, зараз маю ще одну справу.
Він говорив спокійно, невимушено. Але Скарлет відчувала, як напружились його руки, коли він потягнув їх із Розмарі до входу. Вона задерла підборіддя і ступала вперед впевнено, без жодних вагань, як Рет. Він ніколи не злякається якихось білих голодранців, і вона також.
У будинку було так темно, що їй кілька разів довелося кліпнути, поки очі призвичаїлися до раптових сутінків. А сморід який! Нарешті Скарлет розгледілася і зрозуміла, для чого у вітальні на першому поверсі стояли лавки і плювальниці. Ще худіші та зачовганіші білі голодранці розляглися і розсілися на кожному сидінні. Ці також були озброєні і ховали очі під крисами капелюхів. Вся підлога була запльована, з переповнених плювальниць додолу стікав жовтий тютюновий сік. Скарлет висмикнула руку з Ретового хвату, підібрала спідниці аж до гомілки і пройшла до сходів. На другій сходинці вона опустила поділ, і шлейф її амазонки тягнувся з нею слідом по запилюжених сходах. Чорта з два ця дрань розглядатиме ніжки леді. Вона піднімалася розхитаними сходами так безтурботно, ніби нічого її не бентежило.
— Що це ся робить, міс Скарлет? Ніц мені ніхто не каже! — Пенсі почала скімлити, щойно за нею зачинилися двері спальні.
— Цить! — наказала Скарлет. — Чи хочеш, щоби тебе почула вся Південна Кароліна?
— Ніц не хочу Південної Кароліни, міс Скарлет. Хочу додому в Атланту, до сво'х рідних. Тут мені не подобається.
— Усім начхати, що тобі подобається, а що ні. Бігом у той куток, сядь на отой стілець і цить мені. Почую від тебе хоч один звук, і я... я за себе не відповідаю.