Вона зиркнула на Розмарі. Скарлет не знала, що їй робити, якщо Ретова сестра також істеритиме. Розмарі дуже зблідла, але трималася досить спокійно. Вона сиділа на краєчку ліжка і розглядала візерунок на покривалі так уважно, ніби ніколи раніше такого не бачила.
Скарлет підійшла до вікна, яке виходило на травник. Якщо вона стане трохи збоку, то ніхто внизу її не помітить. Вона відхилила муслінову фіранку обережними пальцями і визирнула. Рет десь там? Господи Боже, він там! Вона бачила згори його капелюх — темне коло посеред скупчення чорних голів і піднятих у збудженні рук. Всі чорношкірі, які стояли раніше різними групками, зійшлися в один загрозливий натовп.
«Вони його за хвилину до смерті затопчуть, — подумала вона. — І я не зможу їх зупинити». Її пальці у безсилій злост і вчепилися в тонку фіранку.
— Відійди від вікна, Скарлет, — сказала Розмарі. — Хай Рет не відволікається від своїх справ ще на нас із тобою.
Скарлет розвернулася, готова до нападу.
— Тобі хіба байдуже, що там діється?
— Мені зовсім не байдуже, але я не знаю, в чому справа. І ти не знаєш.
— Я знаю, що на Рета от-от накинуться лихі чорнюки. Чого ці запльовані голодранці порозсідалися, замість розігнати їх зі зброєю в руках?
— Тоді у нас точно будуть неприємності. Декого із них чорних я знаю, вони працюють на фосфатній копальні. І не бажають Ретові зла, він дає їм роботу. Поза тим, багато із них довго служили родині Батлерів. Тут їхній дім. Це білих я боюся. Думаю, Рет також.
— Рет нічого не боїться!
— Звісно, що боїться. Він же не дурень. І я дуже боюся, і ти також.
— Неправда!
— Ну і дурна!
Скарлет від подиву відібрало мову. Різкий тон образив її навіть більше, ніж слова. Леле, та вона ж говорить, як Джулія Ешлі. Півгодини з тою старою драконихою, і Розмарі перетворилася на чудовисько.
Вона поспіхом відвернулася до вікна. Починало сутеніти. «Що ж там відбувається?»
Марно було вглядатися. Лише темні силуети на темній землі. «Рет ще там, серед них? Не розібрати». Вона притулила вухо до віконного скла і напружила слух, але чути було хіба тихі схлипування Пенсі.
«Я збожеволію зараз від бездіяльності», — подумала Скарлет і почала міряти кімнату кроками.
— Чого у маєтку такої великої плантації такі тісні спальні? — поскаржилася вона. — У Тарі кімнати принаймні вдвічі більші за ці клітки.
— Тобі справді цікаво? Тоді сідай. Коло вікна є крісло-гойдалка, сідай краще в нього, ніж так метатися. Я запалю лампу і розповім тобі про Данмор Лендінґ усе, якщо хочеш знати.
— Я не всиджу на місці! Я піду вниз і дізнаюся, що відбувається, — Скарлет почала намацувати в темряві дверну ручку.
— Якщо ти зійдеш униз, він ніколи тобі не пробачить, — сказала Розмарі.
Рука Скарлет опала.
Чиркнув сірник, різко і голосно, паче пocтріл. Скарлет мало зі шкіри не вистрибнула. Вона обернулася і з подивом зауважила, що Розмарі навіть на лиці не змінилася. Вона й сиділа на тому ж місці, на краєчку ліжка. Світло гасового ріжка мерехтіло, вихоплюючи то один, то інший яскравий колір на покривалі. Скарлет на мить завагалася. Тоді підійшла до крісла-гойдалки і важко в нього опустилася.
— Гаразд. Розкажи мені про Данмор Лендінґ. — Вона почала гойдатися, сердито відштовхуючись ногами від підлоги.
Розмарі розповідала про плантацію, яка стільки для неї значила. Скарлет зловтішно скрипіла кріслом.
Дім, у якому вони зараз перебувають, повела Розмарі, має тісні спальні, бо будувався як гостьовий будиночок лише для неодружених гостей. Над цим поверхом є ще один із меншими кімнатками, призначеними для їхньої челяді. Кімнати внизу, де зараз Ретів кабінет і їдальня, колись також були гостьовими — там збиралися пропустити чарочку перед сном, зіграти партію в карти і потеревенити.
— Всі крісла були обтягнуті червоною шкірою, — тихо говорила Розмарі. — Я полюбляла туди приходити, коли чоловіки виїжджали на полювання, — там пахло шкірою, віскі і димом від сигар.
Маєток назвали на честь старого маєтку Батлерів, де родина жила до того, як наш прапрадід переїхав із Англії на Барбадос. Прадід приїхав звідти у Чарлстон десь півтора століття тому. Він побудував тут маєток Данмор Лендінґ і розвів сад. До заміжжя його дружину звали Софія Розмарі Росс. На її честь ми з Россом отримали імена.
— А Рета на чию честь назвали?
— На честь діда.
— Рет казав, ваш дід був піратом.
— Правда? — розсміялася Розмарі. — Дуже на нього схоже. Дідо проривав англійську блокаду під час Революції так само, як Рет — блокаду янкі під час війни. Він затявся і заповзявся вивезти свій урожай рису, і нічому не дозволив стати йому на заваді. Він, мабуть, ще дечим приторговував і незле наживався, але найперше вирощував рис. Данмор Лендінґ завжди був рисовою плантацією. Тому я так серджуся, що Рет...