Вілл спокійно глянув на неї. Він розумів Скарлет краще, ніж вона думала.
— Чи можу я щось для тебе зробити? Тобто, якби я збирався до Джонсборо?
— Вілле, який же ти люб'язний. Я б хотіла залишитися коло Мамки, але мені також треба сповістити про неї Рета. Вона кличе його, а він завжди так її любив, він ніколи собі не пробачить, що не виконав її останньої волі. — Вона запустила пальці в конячу гриву. — Він поїхав до Чарлстона навідати родину; його матінка й кроку не може ступити, не спитавши Рета.
Скарлет підняла очі, побачила порожнє обличчя Вілла, знову відвела погляд. Почала заплітати гриву в косички, зосередившись на цій роботі, наче не було нічого важливішого у світі.
— Якщо зможеш відправити телеграму, я дам тобі адресу. І краще адресуй її від свого імені, Віллс. Рет знає, що я обожнюю Мамку, він може подумати, що я перебільшую серйозність її стану. — Скарлет підняла голову і посміхнулася. — Він думає, що в мене кебети не більш, ніж у хруща.
Вілл знав, що це безсоромна брехня.
— Гадаю, ти маєш рацію, — повільно відказав він. — Рет мусить якнайшвидше приїхати. Я зараз же вирушаю, верхи буде швидше, ніж візком.
Скарлет випустила кінську гриву з рук.
— Дякую, — сказала вона. — Адреса в мене в кишені.
— Повернуся якраз до вечері, — відповів Вілл і зняв зі стійки сідло. Скарлет допомогла. Вона відчула приплив сили. Вона не сумнівалася, що Рет приїде. Якщо він виїде з Чарлстона одразу ж після отримання телеграми, то буде в Тарі за два дні.
Проте за два дні Рет не приїхав. Ні за три, ні за чотири, ні за п'ять. Скарлет перестала прислухатися до стукоту коліс чи цокання копит на алеї. Вона геть себе накрутила, все наслухаючи. Однак зараз її увагою заволодів інший звук, страхітливе харчання, що виривалося з Мамчиних грудей із кожним подихом. Здавалося неймовірним, що це тендітне, висохле тіло звідкись черпало силу, щоб набирати і знову випускати повітря з легень. Але вона дихала, знову і знову, і жили на її зморшкуватій шиї напиналися і дрижали.
Сьюлін приєдналася до нічних чергувань Скарлет.
— Вона ж і моя Мамка, Скарлет. — Забулася давня заздрість та ворожнеча заради спільної турботи про чорношкіру стареньку. Вони позносили вниз усі подушки, які були в будинку, щоб підперти її, і постійно тримали на вогні чайник. Вони змащували їй потріскані губи маслом і по краплині напували її з ложки водою.
Але ніщо не могло полегшити Мамчиної агонії. Вона дивилася на них із жалем:
— Не мордуйтеся, — вона ковтнула повітря. — Ви мені не поможете.
Скарлет притулила пальці до Мамчиних вуст.
— Чшш, — попросила вона. — Побережи силу.
«Чому, ну чому, — мовчки волала вона до Господа, — чому Ти не дозволиш їй тихо упокоїтися, поки вона мандрує у минулому? Для чого Ти її будиш і примушуєш так страждати? Вона прожила праведне життя, завжди служила іншим і ніколи собі. Вона заслуговує кращого кінця. Я більше ніколи не схилю перед Тобою голови».
Але вголос вона читала Мамці зі старої Біблії, що лежала на нічному столику. Читала псалми, а її голос не зраджував ні болю, ні безбожного гніву в серці. Коли опустилася ніч, Сьюлін запалила лампу і заступила Скарлет, читала, гортала тоненькі сторінки, знову читала. А потім на її місце сіла Скарлет. І знову Сьюлін, доки Вілл не відправив її спати.
— І ти йди, Скарлет, — сказав він. — Я посиджу з Мамкою. Читець із мене абиякий, але багато чого з Біблії я знаю напам'ять.
— Тоді розказуй з пам'яті. Але я Мамку не покину. Не можу. — Вона сіла на підлогу і притулилася втомленою спиною до стіни, прислухаючись до страхітливих звуків смерті.
Коли за вікном забриніло перше світло дня, звуки раптом змінилися, дихання стало шумнішим, а між подихами западали усе довші проміжки. Скарлет звелася на ноги. Вілл устав зі стільця.
— Піду покличу Сьюлін, — сказав він.
Скарлет сіла на його місце біля ліжка.
— Потримати тебе за руку, Мамко? Я потримаю тебе за руку.
Мамчине чоло натужно поморщилося:
— Так... втомилася.
— Я знаю, знаю. Не виснажуй себе балачками.
— Я хотіла... почекати... місте' Рета.
Скарлет ледь стримувала сльози. Зараз не можна плакати.
— Не варто чекати, Мамко. Відпочинь собі. Він не зміг приїхати. — Вона почула чиїсь швидкі кроки на кухні. — Зараз прийде Сьюлін. І містер Вілл. Ми всі будемо з тобою, дорогенька. Ми всі тебе любимо.
На ліжко впала якась тінь, і Мамка усміхнулася.
— Вона чекала на мене, — сказав Рет. Скарлет підняла голову, не вірячи своїм очам. — Посунься, — лагідно сказав він. — Я хочу присісти біля Мамки.