Рет підкинув у камін кілька полінець — на одній із гілок спалахнуло засохле листя — і швидко сховав усмішку, поки Скарлет не помітила. Він відчинив двері в їдальню і відступив, пропускаючи її вперед. Скарлет ступила всередину, але майже відразу мусила зупинитися. В кімнаті було зовсім темно.
— Якщо дозволиш... — Рет запалив сірника, а від нього — гасовий ріжок над столом і обережно підкрутив полум'я.
Скарлет чула усміх у його голосі, але чомусь не сердилася.
— Я така голодна, коня би з'їла, — зізналася вона.
— Благаю, тільки не коня, — розсміявся Рет. — У мене їх три, та й із тих два негодящі. — Він прикрив вогник лампи скляним плафоном і усміхнувся їй. — Може, краще, яєчню зі шматком шинки?
— Із двома шматками шинки, — поправила Скарлет.
Вона зайшла на кухню за ним слідом і сіла на лаві за столом, закутавши ноги в ковдру, поки Рет розпалив вогонь у великій залізній грубці. Коли соснові щіпки спалахнули і затріщали, Скарлет витягнула ноги до вогню.
Рет приніс почату шинку і дві миски з комори — з маслом і з яйцями.
— Млинок для кави на столі в тебе за спиною, — сказав він. — Зерна он у тій бляшанці. Якщо намелеш кави, сніданок буде готовий швидше.
— А сам чого не змелеш? А я краще посмажу яйця.
— Бо грубка ще не прогрілася, міс Жадюго. Коло млинка лежить кукурудзяний хліб, так що дотерпиш. Я сам посмажу.
Скарлет крутнулася. У мисці під серветкою знайшлося чотири окрайці хліба. Вона випустила з рук покривало і вхопила один шматок. Поки жувала, всипала жменю кавових зерен у млинок. Тоді по черзі кусала хліб і крутила ручку. Вона вже доїдала хліб, коли від грубки почулося шкварчання — Рет кинув шинку на сковорідку.
— Божественно пахне, — сказала вона щасливо і домолола каву за кілька швидких поворотів ручки. — А де кавник?
Вона озирнулася, глянула на Рета і розсміялася. Він заткав рушника за пояс, наче фартух, а в руці тримав довгу виделку. У відповідь він махнув виделкою в бік полиці коло дверей.
— З чого смієшся?
— З тебе. Як ти відстрибуєш від бризок жиру. Не смаж на відкритому вогні — накрий отвір зверху грубки, поки не згоріла вся сковорідка. Звісно, тобі невтямки, як це робиться.
— Дурниці, мадам. Я сам обираю небезпеку і відкритий вогонь. Це нагадує мені ті чудові дні, коли я смажив свіжі стейки з бізона на таборовому вогнищі. — Але він відсунув сковорідку.
— Ти справді їв бізонів? У Каліфорнії?
— Бізонів, і кіз, і мулів — і м'ясо тих нещасних людей, хто не зварив мені каву, коли я їх попросив.
Скарлет захихотіла і навшпиньки перебігла холодною кам'яною підлогою по кавник. Вони сиділи за кухонним столом і мовчки їли, обоє поглинуті відчуттям голоду. У темній кімнаті було тепло і затишно. Червонясто палахкотів вогонь у грубці. Від кавника линув густий і приємний аромат кави. «Цілу вічність би так снідала. Розмарі, мабуть, збрехала. Рет не міг їй сказати, що я йому не потрібна».
— Рете?
— Гм? — він наливав каву в горнята.
Скарлет хотіла спитати: «Ця приязнь і сміх — чи можна, щоб вони тривали?» Але боялася все зіпсувати.
— А є вершки? — спитала натомість вона.
— У коморі. Я принесу. Ти грій ноги коло грубки.
Він повернувся за мить.
Вона розмішувала в горняті цукор і вершки, набираючись хоробрості.
— Рете?
— Так?
Скарлет випалила швидко, щоб він її не спинив:
— Рете, чому не можна ось так завжди? Нам зараз добре разом, ти сам бачиш. Чому ти поводишся так, ніби мене ненавидиш?
Рет зітхнув.
— Скарлет, — сказав він змучено, — будь-який звір нападе, якщо загнати його в кут. Інстинкт сильніший за розум, сильніший за волю. Коли ти приїхала в Чарлстон, ти загнала мене в кут. Почала на мене тиснути. І зараз тиснеш. Ти не вмієш вчасно відступити. Я хочу чинити з тобою по честі. Але ти мені не даєш.
— Я дам, дам. Я хочу, щоб ти...
— Тобі мало доброго ставлення, Скарлет, ти хочеш любові. Безумовної, беззастережної, безоглядної. Колись я любив тебе так, Скарлет, але тоді ти цього не хотіла. В мені не залишилося більше такої любові. — Рет говорив усе холоднішим тоном, гострим і нетерплячим.
Скарлет зіщулилася, підсвідомо вчепившись у лавку, шукаючи тепло відкинутого покривала.
— Дозволь поясню так, щоб ти зрозуміла. Скарлет, у моєму серці було любові на тисячу доларів. Золотом, не банкнотами. І всю її я розтратив на тебе, усе до пенні. У любовних справах я тепер банкрут. Ти з мене все витягнула.
— Я помилялася, Рете, і мені шкода. Я спробую надолужити... — у Скарлет у голові вихором пролітали думки.