«Я дам йому любові на тисячу доларів зі свого серця, — думала вона. — Дві тисячі, п'ять, двадцять, тисячу тисяч. Тоді він покохає мене знову, бо більше не буде банкрутом. Я йому все поверну, сторицею. Хай тільки бере. Я змушу його взяти...»
— Скарлет, — мовив Рет, — не можна надолужити минуле. Не руйнуй тої дрібки, яка ще лишилася. Дозволь мені піти по-доброму, так мені буде легше.
Вона вчепилася в його слова.
— О, так! Так, Рете, будь ласка. Будь до мене добрим, як і раніше, перш ніж я зруйнувала наше щасливе життя. Я не буду на тебе тиснути. Будемо з тобою просто веселитися, будемо друзями, поки я не повернуся в Атланту. Мені буде досить сміялися разом з тобою, мені так добре було за сніданком. Леле, ну і вигляд у тебе в тому фартушку, — вона розсміялася.
Дяка Богу, в кімнаті було темно і він не бачив її обличчя, як і вона не бачила його.
— Це все, що тобі потрібно? — від полегшення Ретів голос пом'якшав.
Скарлет ковтнула кави, обережно добираючи слова. Тоді спромоглася на легковажний сміх.
— Ну звісно, дурненький. Я ж розумію, коли програла. Я подумала, варто спробувати, ото й усе. Я більше на тебе не тиснутиму, але, будь ласка, зроби цей сезон для мене приємним. Ти знаєш, як я люблю вечірки, — вона знову розсміялася. — А якщо справді хочеш бути до мене добрим, Рете Батлер, то налий мені ще горня кави. У тебе ж прихватка, а в мене немає.
Після сніданку Скарлет піднялася нагору перевдягнутися. Все ще була ніч, але вона була надто збуджена, щоб знову заснути. Здається, їй вдалося повернути їхні дружні стосунки. Рет уже не такий насторожений. Йому також сподобався їхній спільний сніданок, вона була певна.
Вона вдягнула коричневу подорожню сукню, у якій вітрильником добиралася до плантації, тоді зачесала волосся назад і скріпила гребенями. Втерла буквально крапельку одеколону на зап'ястя та шию, — маленьке нагадування, що вона жінка, м'яка і жадана.
Коридором і сходами вона ступала якомога тихше. Що довше Розмарі спатиме, то краще. Вікно на сходовому майданчику виходило на схід і вже світліло проти темнішої стіни. «Ще трохи — і розвидниться, — Скарлет задмухала вогник у лампі. — О, будь ласка, хай це буде хороший день, хай я все зроблю правильно. Хай увесь день буде як сніданок. І потім вся ніч. Це ж новорічна ніч».
У домі стояла та особлива тиша, яка охоплює землю перед світанком. Скарлет обережно ступала, щоб не шуміти, поки не дійшла до центру вітальні на першому поверсі. Яскраво палав камін — Рет, мабуть, підклав іще дрів, поки вона вдягалася. Двері до його кабінету були настіж відчинені. Рет сидів усередині, спиною до дверей, напроти вікна, що виділялося у темній кімнаті світло-сірою плямою. Скарлет навшпиньки підійшла ближче і легенько стукнула по дверній рамі кінчиками пальців.
— Можна я увійду? — прошепотіла вона.
— Я думав, ти пішла спати, — сказав Рет.
У нього був такий виснажений голос. Вона згадала, що він усю ніч охороняв будинок. І її. Якби вона тільки могла притулити його голову до грудей і лагідними долонями стерли його втому.
— Чого вже лягати? Незабаром зійде сонце, і півні кричатимуть як дурні, — вона невпевнено ступила в кімнату одною ногою. — Можна, я тут посиджу? В твоєму кабінеті не так смердить.
— Заходь, — покликав Рет зі свого місця, навіть не обернувши голови в її бік.
Скарлет тихо ступила всередину і спинилася біля крісла просто при вході. Над Ретовим плечем у вікні вже світало. Цікаво, у що він там так вдивляється? Під вікнами знову ті білі голодранці? Чи Клінч Довкінс? Закричав перший півень, і Скарлет здригнулася всім тілом.
Тоді перші слабкі промені червоного світанку торкнулися землі за вікном. Надщерблені цегляні руїни колишнього головного будинку маєтку Данмор Лендінґ стали враз разюче червоними проти темного неба. Скарлет аж скрикнула — так це було подібно на пожарище. Рет спостерігав за смертною агонією свого дому.
— Не дивися, Рете, — заблагала вона. — Не дивися. Це лиш розіб'є тобі серце.
— Я мав бути тут, я міг би їх зупинити, — Рет говорив повільно і відсторонено, ніби й сам не розумів, що промовляє уголос.
— Ти би не зміг. Їх тут було, мабуть, із сотню. Вони би тебе застрелили і все одно все спалили!
— Джулію Ешлі не застрелили, — заперечив Рет.
Але вже іншим голосом. У словах його чулася іронія, майже добрий гумор. Багряний світанок за вікном перетікав у золотистий ранок, і руїни знову перетворилися на почорнілі цеглини та димарі, зрошені блискучою росою.
Рет розвернувся на кріслі-гойдалці і потер рукою підборіддя — Скарлет здалося, вона аж розчула, як скрипнула щетина під пальцями. Під очима у нього залягли глибокі тіні, виразні навіть у темній кімнаті, а чорне його волосся розкуйовдилося, настовбурчився неслухняний вихор на тім'ї, неохайне пасмо впало на лоба. Він встав, позіхнув і потягнувся.