Попри тепло сонця вона відчула холодок. Навіть якщо Рет працюватиме день і ніч до кінця свого життя, то все одно не зможе зробити це місце таким, як воно було колись, а саме цього він затявся досягти. В нього не лишиться часу на неї. І знання про цибулю й батат не допоможуть їй розділити з ним життя.
Розмарі повернулася розчарована. Їй не вдалося побачити жодного алігатора. Вона не вгавала дорогою назад до будинку, згадувала старі назви садів, що зараз були лише заростями бур'янів, докучала Скарлет складними описами різновидів рису, який колись ріс на полях, де тепер була лиш трава і чагарники, згадувала дитинство.
— Я ненавиділа літо! — скаржилась вона.
— Чому? — запитала Скарлет. Сама вона завжди любила літо: щотижня були вечірки, приїжджало багато гостей, стояв веселий гамір, на дорогах поміж полями бавовни влаштовували перегони.
Відповідь Розмарі розвіяла страхи Скарлет. У низинах, як дізналася вона, літо було часом, який проводили в місті. Гарячка, що приходила з боліт, косила білих. Малярія. Через неї усі залишали плантації в середині травня і не поверталися аж до перших морозів наприкінці жовтня.
Тож, зрештою, у Рета буде час і на неї. А ще був світський сезон, що тривав майже два місяці. Йому доведеться супроводжувати матір, сестру... і її. Вона з радістю дозволить йому бавитися квітами п'ять місяців на рік, якщо решта сім належатимуть їй. Вона навіть вивчить назви цих камелій.
«А це що?» Скарлет витріщилася на високу білу статую: янгол стояв на величезній білій коробці.
— А, це наш родинний склеп, — сказала Розмарі. — Всі покоління Батлерів за останні сто п'ятдесят років лежать там рівненькими рядочками. Як я помру, то й мене тут поховають. Янкі відстрелили янголові крила, та їм вистачило гідності залишити мертвих у спокої. Кажуть, у деяких місцях вони розкопували могили в пошуках прикрас.
Як доньку ірландського іммігранта Скарлет вразила віковічність гробниці. Всі ці покоління, і ще й наступні, навіки вічні, амінь. «Я повертаюся в місце з глибоким корінням», — казав Рет. Тепер вона розуміла, що він мав на увазі. Вона відчула тугу за тим, що втратила, й заздрість за тим, чого ніколи не мала.
— Ходімо, Скарлет. Ти там стала як вкопана. Ми вже майже дійшли до будинку. Ти ж не настільки втомилася, що не пройдеш ще кілька кроків.
Скарлет згадала, чому вона взагалі погодилася йти з Розмарі на прогулянку.
— Нітрохи я не втомилася! — заперечила вона. — Думаю, варто назбирати соснових гілок і зелені, щоби прикрасити будинок. Свята ж, як-не-як.
— Гарна ідея. Це переб'є запах. У лісі, поряд із місцем, де колись були конюшні, багато сосон і гостролисту.
«І омели», — додала про себе Скарлет. Вона подбає, щоби традиційному новорічному поцілунку опівночі ніщо не стало на заваді.
— Дуже гарно, — похвалив Рет, повернувшись у будинок, коли платформу вже звели і прикрасили червоною, білою і синьою тканиною. — Виглядає святково, саме для вечірки.
— Якої вечірки? — запитала Скарлет.
— Я запросив сім'ї здольщиків. Хай відчують себе важливими, а — дасть Бог — чоловіки на другий день мучитимуться похміллям після саморобного віскі й не матимуть бажання каламутити воду, коли прийдуть чорношкірі. Ти, Розмарі й Пенсі підніметеся нагору до їхнього приходу. По-всякому може обернутися.
Скарлет спостерігала крізь вікно спальні, як римські свічі дугою злітають в небо. Новорічні феєрверки тривали цілу годину після півночі. Вона усім своїм серцем шкодувала, що не залишилася в місті. Завтра доведеться цілісінький день сидіти під замком, поки чорношкірі святкуватимуть, а в суботу, коли вони повернуться, мабуть, уже не залишиться часу, щоб помити й висушити волосся перед Балом.
А Рет її так і не поцілував.
Упродовж наступних днів Скарлет знову відчула те запаморочливе збудження, що запам'яталося їй з найкращих часів її життя. Вона була красунею, чоловіки роїлися навколо неї на прийомах, її танцювальні картки заповнювалися, щойно вона входила до бальної зали, а її старі кокетливі фокуси викликали таке ж захоплення, що й раніше. Їй наче знову було шістнадцять, думки були лише про останню вечірку та компліменти, про наступну вечірку і про те, як ще закласти волосся.
Та скоро все збудження випарувалося. Їй було не шістнадцять і їй насправді непотрібна була черга з кавалерів. Їй потрібен був Рет, а вона ні на крок не наблизилася до його завоювання. Він неухильно виконував свою частину їхньої угоди: був уважний до неї на вечірках, ласкаво ставився, коли вони були разом у будинку — з іншими людьми. Та вона була певна, що він усе поглядав на календар, рахуючи дні, коли вже позбудеться її. Скарлет почала відчувати напади паніки. А що, як вона програє?