«Чому він нічого не робить?» — дивувався тісний світ чарлстонського вищого суспільства.
26
Щорічні перегони були другою найважливішою подією чарлстонського світського сезону після Балу святої Цецилії. І справді, багато людей — здебільшого холостяків — вважали їх єдиною вартою уваги подією. «Не поставиш же ставки на купку людей, що танцюють вальс», — по-бунтарськи бурчали вони.
До війни сезон включав цілий тиждень перегонів, а Товариство святої Цецилії проводило три бали. Далі були роки облоги; артилерійський снаряд спричинив ланцюжок пожеж у місті, внаслідок чого згоріла будівля, де зазвичай проводили бали; а довгий озеленений овал іподрому, будівлю клубу й конюшні армія Конфедератів використовувала для власного табору й госпіталів для поранених.
У 1865 році місто здалося. В 1866 році підприємливий та амбіційний банкір з Уолл-стрит на ім'я Авґуст Белмонт викупив монументальні кам'яні колони, що стояли біля входу до старого іподрому, й перевіз їх на північ, щоб вони слугували входом до його іподрому «Белмонт парк».
Бал святої Цецилії знайшов тимчасовий прихисток через два роки після закінчення війни, і чарлстонці зраділи, що можна відновити сезон. Щоб повернути й відновити зіпсовану та пориту землю іподрому, знадобилося більше часу. Ніщо вже не було таким, як раніше: був лише один бал, а не три; тиждень перегонів перетворився на день перегонів; вхідні колони повернути не вдалося, а будинок клубу замінили на напівкриті ряди дерев'яних лавок. Та яскравого дня наприкінці січня 1875 року усе населення Чарлстона, що залишилося, радісно зібралося на перегони вже другий рік поспіль. Трамваї та всі чотири залізничні лінії перевели на маршрут, що йшов по Ратледж-авеню й закінчувався біля іподрому, вагони були обвішані зелено-білою тканиною — кольорами Клубу — а коням, що їх тягнули, заплели в хвости й гриви зелені й білі стрічки.
Коли вони виходили з дому, Рет подарував своїм трьом дамам зелено-білі смугасті парасольки і вставив у петельку білу камелію. Біла усмішка сяяла на його засмаглому обличчі. «Янкі впіймались на гачок, — сказав він. — Високоповажний містер Белмонт сам надіслав двох коней, а Ґуґґенгайм — одного. Вони не знають про племінних кобил, яких Майлз Брутон заховав у болот і. Їхнє потомство виросло у баске сімейство — трохи кудлаті через життя на болоті та не надто красиві через схрещування із кіньми, що втекли від кавалерії, — та у Майлза є дивовижний трирічний кінь, що зробить кишені грошових тузів набагато легшими».
— Хочеш сказати, будуть ставки? — запитала Скарлет. Її очі засяяли.
— А чого б іще влаштовували перегони? — розсміявся Рет. Він запхав складені банкноти в материн ридикюль, кишеню Розмарі й рукавичку Скарлет. — Поставте на Солодку Селлі, а на виграні гроші купіть собі якісь дрібниці.
«В якому ж він доброму настрої, — подумала Скарлет. — Поклав банкноту мені в рукавичку. Міг би просто мені дати, він не мусив торкатися моєї руки — ні, не руки, а голого зап'ястя. Та це ж була майже ласка! Він почав мене помічати тепер, коли думає, що мені подобається інший. Справді помічати мене, а не просто чемно звертати увагу. Це спрацює!
Скарлет боялася, що, можливо, танцювати з Міддлтоном кожен третій танець — це занадто. Вона знала, що люди говорять. Ну, нехай трохи попліткують, якщо це поверне їй Рета.
Коли вони зайшли на іподром, Скарлет втратила дар мови. Вона й уявити не могла, що він такий великий! Чи що буде оркестр! І стільки людей. Вона озирнулася із задоволенням. А тоді вхопила Рета за рукав.
— Рете... Рете... тут усюди солдати-янкі. Що це означає? Вони припинять перегони?
Рет посміхнувся.
— Не думаєш, що янкі теж роблять ставки? Чи що нам варто звільнити їх від частини грошей? Господь свідок, вони з радістю забрали в нас усе. Радий бачити, що доблесний полковник та його офіцери розділяють прості радощі переможених. Вони мають набагато більше грошей, які можуть втратити, ніж ми.
— Чому ти такий впевнений, що вони їх програють? — її очі звузилися, поки вона робила розрахунки. — Коні янкі — чистокровні, а Солодка Селлі — звичайний болотяний поні.
Ретові губи скривились.
— Гордість та вірність мало для тебе значать, коли йдеться про гроші, правда ж, Скарлет? Ну ж бо, вперед, моя люба, постав свою ставку на Белмонтову кобилку. Я дав тобі гроші, а ти роби з ними, що хочеш. — Він відійшов від неї, взяв матір під руку й жестом указав на трибуну. — Думаю, зверху буде добре видно, мамо. Ходімо, Розмарі.
Скарлет побігла за ним.
— Я не хотіла... — говорила вона, та його широка спина була наче стіна. Вона сердито стенула плечима, а тоді оглянулася зліва направо. Все ж, куди йти, щоб зробити ставку?