— Припускаю, ти зрештою таки поставила на Солодку Селлі?
— Звісно, поставила. Селлі Брутон моя добра подруга... І, крім того, якщо я програю, то втрачу твої гроші, а не свої.
Рет здивовано поглянув на Скарлет. Вона пустотливо йому всміхалася.
— Браво, мадам, — пробурмотів він.
Пролунав постріл і забіг почався. Скарлет навіть не помітила, що кричала, підскакувала і лупила Рета по руці. Вона навіть не чула криків людей навколо. Коли Солодка Селлі виграла на півкорпуса, Скарлет скрикнула від радості.
— Ми виграли! Ми виграли! Хіба ж це не чудово? Ми виграли!
Рет потер руку.
— Здається, я тепер скалічений на все життя, але погоджуюсь. Це дивовижно, справжнє диво. Болотяний щур переміг найкращих чистокровних коней Америки.
Скарлет насупилася.
— Рете! Хочеш сказати, ти здивований? Після того, що ти нам сьогодні казав? Ти ж, наче, був такий впевнений.
Він посміхнувся.
— Не терплю песимізму. І я хотів, щоб усі добре провели час.
— А хіба ти сам не поставив на Солодку Селлі? Тільки не кажи, що поставив на янкі!
— Я взагалі не робив ставок. — Його обличчя стало рішучим. — Коли розчистимо й засадимо сади в Данмор Лендінґ, я планую відновити конюшні. Я вже розшукав декілька кубків, які копі Батлерів виграли тоді, коли наші кольори знали у всьому світі. Свою першу ставку я зроблю на власного коня. — Він повернувся до матері. — Що ти купиш на виграні гроші, мамо?
— Не ска-жу, — протяжно відповіла вона і задоволено задерла підборіддя.
Скарлет, Рет і Розмарі розсміялися.
27
Наступного дня меса принесла Скарлет мало духовної користі. Вона більше переймалася власним духом, який добряче занепав. На вечірці Клубу жокеїв після перегонів вона Рета майже й не бачила.
Повертаючись після меси, вона все намагалася вигадати привід уникнути сніданку з тітками, проте тітонька Полін і чути про це не хотіла.
— Маємо до тебе серйозну розмову, — мовила вона зловісним голосом. Скарлет приготувалася до нотацій про те, що вона забагато танцювала з Міддлтоном Кортні.
Однак, як виявилося, про нього ніхто не згадував. Юлейлія була смутною, а Полін прискіпувалася до чогось зовсім іншого.
— Скарлет, ми дізналися, що ти вже не один рік не пишеш дідові Робійяру.
— А нащо? Він — гнівливий стариган, який і пальцем не ворухнув, щоб мені у чомусь допомогти за все моє життя.
Тітки Юлейлія і Полін аж роти пороззявляли від такої відвертості.
«Чудово, — подумала Скарлет. Вона пила каву; очі переможно блищали. — Не маєте, що на це відказати? Він нічим не допомагав мені, як і вам. Хто дав вам гроші, щоб ви тут з голоду не попухли, коли дім хотіли забрати за податки? Не ваш коханий татусь, а я. А коли помер дядько Кері, хто оплатив пристойне поховання? А хто годує та одягає вас? Знову я. Якщо Полін може все це сама робити, то нехай. Можете скільки завгодно витріщатися на мене, як дві жаби, але сказати всупереч вам немає чого».
Заручившись підтримкою Юлейлії, тітка Полін, однак, знайшла що сказати. Вона розпатякувала про повагу до старших, відданість родині, обов'язок і манери, хороше виховання.
Скарлет брязнула чашкою по блюдцю.
— Тітко Полін, покиньте-по оцю звичку мене повчати. Мені вже це остогидло! Мені начхати на діда Робійяра. Він погано ставився до мами, погано ставився до мене, і я його ненавиджу. Начхати, навіть якщо згорю в пеклі за ні слова.
Скарлет уривався терпець. Надто довго вона стримувала себе. Забагато було чайних вечірок, відвідин і гостей. Їй занадто часто доводилося припинати язика — їй, яка завжди говорила, що думала, то що вже тепер. А надто, що вона провела надто багато годин, слухаючи про славетних батьків, дідів і прадідів, які корінням сягали аж до Середніх віків, у типовому стилі чарлстонської бундючності. Полін зовсім не варто було згадувати тепер про обов'язок стосовно родини.
Тітки добряче наполохалися перед лицем гніву Скарлет, і страх на їхніх обличчях подарував їй запаморочливе відчуття сили. Кожною клітинкою свого тіла Скарлет ненавиділа слабкість, а протягом місяців, проведених у Чарлстоні, вона зовсім не мала влади, була слабкою, відтак почала зневажати саму себе за слабкість. Тепер вона випустила на тіток свою огиду від власного ницого бажання всім догодити.
— Не дивіться на мене так, наче маю на голові роги, а в руках вила. Ви знаєте, що моя правда, але надто боягузливі, щоб визнати це, навіть самим собі. Дід до всіх ставиться, як до бруду. Б'юся об заклад на сто доларів, що він не відповідає на ваші солодкомовні листи. Навряд він їх узагалі читає. От я жодного разу не прочитала від початку до кінця. А навіщо? В кожному листі одне і те саме — канючите гроші.