Скарлет стояла, відчуваючи його близькість, його величність, силу, мужність, і в неї підкошувалися коліна. Рет протиснувся повз неї і став біля Мамки навколішки.
Він приїхав. Тепер усе буде добре. Скарлет стала на коліна поруч із ним, її плече торкалося його руки, і одночасно з глибоким сумом за Мамкою вона відчувала радість. Він приїхав, Рет був тут. «Яка ж я була дурепа, що так легко відкинула будь-яку надію».
— Хочу вас про щось попросити, — мовила Мамка. Голос її звучав владно, наче вона зібрала всю силу спеціально для цієї миті. Дихала вона поверхнево і часто, тяжко відсапуючи.
— Усе, що захочеш, — відповів Рет. — Зроблю все, що попросиш.
— Поховайте мене у червоній нижній спідниці, яку ви мені подарували. І допильнуйте цього. Бо я знаю, що Люті вже позирає на неї ласим оком.
Рет засміявся. Це шокувало Скарлет. Сміятися біля смертного одра. А потім вона зрозуміла, що н Мамка беззвучно сміється.
Рет поклав руку на сорочку:
— Присягаюся тобі, Мамко: Люті спіймає облизня. Я перевірю, щоб спідниця пішла з тобою простісінько на небо.
Мамка простягнула до нього руку, показуючи схилитися вухом до її вуст.
— І подбайте про міс Скарлет, — сказала вона. — Вона потребує турботи, а я цього більше не можу.
Скарлет затамувала подих.
— Добре, Мамко, — сказав Рет.
— Присягніться. — Наказ був тихий, але суворий.
— Присягаюся, — відповів Рет. Мамка ледь зітхнула.
Скарлет не змогла стримати плачу.
— Ох Мамко, дорогенька, дякую тобі, — причитала вона. — Мамко...
— Вона тебе не чує, Скарлет, вона померла. — Велика рука Рета легенько опустилася на Мамчине обличчя і закрила їй очі. — З нею відійшов цілий світ, закінчилася ціла епоха, — лагідно промовив він. — Нехай з миром спочиває.
— Амінь, — відгукнувся у дверях Вілл.
Рет піднявся, обернувся.
— Доброго дня, Вілле, Сьюлін.
— Її останні думки були про тебе, Скарлет, — заплакала Сьюлін. — Ти завжди була її улюбленицею. — Вона голосно заридала. Вілл притулив її до себе, погладив по спині, дозволив дружині виплакатися на своїх грудях.
Скарлет підбігла до Рета і простягнула руки для обіймів.
— Я так за тобою сумувала, — сказала вона.
Рет схопив її за зап'ястя і опустив руки додолу.
— Не треба, Скарлет, — сказав він. — Нічого не змінилося. — Голос його звучав спокійно.
Та Скарлет була не в змозі стримуватися.
— Що це означає? — голосно вигукнула вона.
Рет скривився.
— Не змушуй мене повторювати, Скарлет. Ти добре знаєш, що це означає.
— Ні, не знаю. Я тобі не вірю. Ти не можеш мене покинути, не можеш. Особливо тепер, коли я кохаю тебе і так сильно тебе потребую. Рете, та не дивися так на мене. Обійми ж мене і пригорни. Адже ти пообіцяв Мамці.
Рет похитав головою, на його вустах грала недбала усмішка.
— Яка ж ти дитина, Скарлет. Ти знаєш мене стільки років, але коли тобі хочеться, ти забуваєш усе, чого навчилася. Це брехня. Я збрехав, щоби подарувати дорогій вмирущій старій кілька останніх хвилин радості. Не забувай, моя крихітко, я — негідник, а не джентльмен.
Він пішов до дверей.
— Не йди, Рете, прошу тебе, — захлипала Скарлет. Й одразу затулила собі рота обома руками. Вона перестане себе поважати, якщо знову буде його благати. Вона різко відвернулася, бо не мала сили дивитися, як він іде. Вона розгледіла тріумф в очах Сьюлін і жалість у Віллових очах.
— Він повернеться, — сказала вона з високо піднятою головою. — Він завжди повертається.
«Якщо я повторюватиму це досить часто, — подумала вона, — то, можливо, повірю в це. Можливо, так і станеться».
— Завжди, — повторила вона. Набрала повні груди повітря. — А де Мамчина нижня спідниця, Сьюлін? Я сама простежу, щоб її в ній поховали.
Скарлет тримала себе в руках протягом усієї гнітючої процедури омивання й одягання Мамчиного тіла. Та коли Вілл уніс труну, її почало трусити. Не сказавши й слова, вона вибігла з кімнати.
Налила собі півсклянки віскі з карафи в їдальні і вихилила його трьома пекучими ковтками. Тепло розійшлося її виснаженим тілом, тремтіння ущухло.
«Мені потрібен ковток свіжого повітря, — подумала вона. — Мені треба вибратися з цього дому, подалі від усіх». Вона чула налякані дитячі голоси з кухні. Почувалася так, наче з неї здерли шкіру й оголили нерви. Вона підібрала поділ сукні й вибігла.
Надворі ранкове повітря дихнуло свіжістю і прохолодою. Легкий вітерець розвіяв волосся, що пристало до спітнілої шиї. Коли вона востаннє розчісувала волосся сто разів? Вона вже не пам'ятала. Мамка б дуже розпивалась. Ох... Скарлет закусила правий кулак, щоб стримати горе, і посунула у високій траві по вигону вниз до ліска, що обступив річку. Височенні кедри солодко пахли, у тіні їхніх крон покоївся м'який килим вибляклих голок, що нападали тут за сотні років. Під їхнім захистом Скарлет була одна, з будинку її не було видно. Вона важко впала на цей хвойний килим, потім присіла, притулившись спиною до стовбура. Їй треба було подумати, адже мав бути спосіб урятувати своє життя з цієї руїни, вона відмовлялася вірити у протилежне.